Читати книгу - "Quo vadis"

Так мовлячи, підводив свою сиву, тремтячу голову до небес, молячись і звертаючись із глибини душі до свого Божественного Вчителя, сповнений тривоги та смутку.

Та молитву перервав йому голос Лігії, що сказала:

– Усе місто наче в огні…

Дійсно, сонце заходило того дня дивно. Величезний диск його наполовину сховався вже за Янікульським пагорбом, весь же небозвід наповнився червоною загравою. З місця, на якому стояли, погляду відкривався значний простір. Праворуч бачили видовжені мури Великого Цирку, над ним височіли палаци Палатину, а прямо попереду, за Бичачим Форумом і Велабром[292] – вершина Капітолію із храмом Юпітера. Але мури, колони і дахи храмів були ніби занурені в те золоте й пурпурове сяйво. У видній здалеку частині ріки ніби кров плинула, і чим дужче сонце заходило за пагорб, червонішою робилася заграва, тим більше нагадувала вона заграву пожежі, і посилювалась, і розширювалась, доки врешті огорнула всі сім пагорбів, із яких, здавалося, почала розтікатися на всю околицю.

– Усе місто наче в огні, – повторила Лігія.

А Петро, прикривши рукою очі, сказав:

– Гнів Божий на ньому.

Розділ XXXVII

Вініцій – Лігії:

«Раб Флерон, через якого надсилаю тобі цього листа, християнин, буде потім одним із тих, які отримають волю з рук моїх, найдорожча моя. Він – старий наш слуга, тож можу писати з цілковитою упевненістю і без побоювання, що лист потрапить до інших рук, а не до твоїх. Пишу з Лаурента[293], де затримались ми через спеку. Отону тут належала чудова вілла, яку свого часу дарував Поппеї, і та, хоча з ним у розлученні, визнала доречним залишити за собою чудовий подарунок… Коли я думаю про тих жінок, які мене тепер оточують, і про тебе, мені здається, що з каменів Девкаліона виникли різні, зовсім не схожі породи людей і що ти належиш до тієї, що утворилася з кришталю. Захоплююся тобою і кохаю тебе всією душею так, що хотів би тобі говорити лише про тебе, і треба мені змушувати себе, щоб писати тобі про подорож, про те, що зі мною діється, і про придворні новини. Отож імператор був гостем Поппеї, що потай приготувала розкішний бенкет. Небагато, зрештою, було там августіанів, але і я, і Петроній дістали запрошення. Після бенкету плавали ми золотими човнами по морю, що було таке спокійне, ніби спало, і таке блакитне, як твої очі, о божественна. Веслували самі, і Августу, напевно, тішило, що її везуть консули або їхні сини. Імператор, стоячи біля керма в пурпуровій тозі, співав гімн на честь моря, що його він склав минулої ночі та до нього музику підібрав разом із Діодором. На інших човнах йому вторили раби з Індії, що вміли грати на морських мушлях, і навколо нас з'являлись у великій кількості дельфіни, ніби справді приваблені з глибин Амфітрити музикою. А я, знаєш, що я робив? Думав про тебе, сумував за тобою і хотів забрати це море, і цей погожий день, і цю музику і віддати все тобі. Чи хочеш, аби ми коли-небудь поселилися на морському березі, Августо моя, вдалині від Рима? Маю в Сицилії землю, де є мигдалевий ліс, який навесні квітне рожево і спускається так близько до моря, що кінчики гілок майже торкаються води. Там кохатиму тебе і славитиму вчення, в якому наставив мене Павло, – я вже знаю, що воно не заперечує любові та щастя. Хочеш? Але перш ніж відповідь із твоїх коханих уст почую, пишу далі, що сталося в човні. Вже берег залишився далеко за нами, побачили ми вдалині вітрило, і зразу ж виникла суперечка, чи це звичайний рибальський човен, чи великий корабель із Остії. Я перший розпізнав, і тоді Августа сказала, що від моїх очей, напевно, нічого не приховаєш, і, опустивши враз на обличчя покривало, запитала, чи й так би я її впізнав. Петроній зразу відповів, що за хмарою й сонця не побачиш, але вона, мовби жартуючи, сказала: такий гострий зір хіба лише любов могла б осліпити, і, називаючи імена августіанок, почала запитувати і вгадувати, в яку я закоханий. Я відповідав їй спокійно, але наприкінці назвала вона і твоє ім'я. Говорячи про тебе, відкрила знову обличчя й подивилася на мене злими та водночас запитливими очима. Я щиро вдячний Петронію, що нахилив у цей час човна, відвернувши загальну увагу від мене; коли б почув про тебе неприязні або насмішкуваті слова, не зумів би приховати гніву й мусив би боротися з бажанням розбити веслом голову цій підступній і злій жінці… Адже пам'ятаєш, що я розповідав тобі в домі Ліна про нашу зустріч на ставу Агриппи? Петроній побоювався за мене та ще сьогодні заклинав мене не дражнити самолюбства Августи. Але Петроній уже не розуміє мене й не знає, що, крім тебе, немає для мене ні насолод, ні краси, ні кохання і що до Поппеї відчуваю лише огиду та зневагу. Ти так змінила мою душу, що до колишнього життя вже б не міг я повернутися. Та ти не бійся, що мене може тут спіткати якесь лихо. Поппея не кохає мене, бо вона нікого кохати не здатна, і її забаганки випливають лише з гніву на імператора, який іще під її впливом і навіть її ще любить, але вже не щадить і не приховує від неї своєї безсоромності та своїх гріхів. Скажу тобі ще одну річ, яка тебе має заспокоїти: Петро говорив мені перед від'їздом, аби не побоювався імператора, бо навіть волосина не впаде з моєї голови, і я йому вірю. Якийсь голос говорить мені в душі, що кожне слово його мусить справдитись, і якщо він поблагословив нашу любов, то ні імператор, ані всілякі сили Гадеса, ні сама доля не зуміють у мене тебе відібрати, о Лігіє! Коли про це думаю, я щасливий, ніби небо, що єдине є щасливим і спокійним. Але тебе, християнку, може зачіпати те, що я говорю про небо та долю? У такому разі вибач мені, бо грішу мимоволі. Хрещення ще не очистило мене, але серце моє, ніби порожня чаша, яку Павло з Тарса має наповнити солодким вашим ученням, тим солодшим для мене, що воно твоє. Ти, божественна, зарахуй мені як заслугу хоч те, що з цієї чаші вилив рідину, яка наповнювала її попередньо,