Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Не пощастило й після Перемоги розпочати нове життя. Розшукав Захватаєв – і знову в табір. Служити. Без згоди, але, мовляв, для його ж користі. Останнє переведення під нагляд Кроксворда. Коли доповідав начальникові табору про себе, видалося знайомим пампушкоподібне усміхнене рожеве обличчя, але не впізнав одного з молодих помічників Захватаєва при зустрічі в тюрмі, де сиділа Красуня. Промовчало про давню, передвоєнну зустріч і нове начальство Іванова.

Як і велів Захватаєв, начальник табору майор придивлявся до посивілого в кабінеті «Сталевого Федора» слідчого, а тепер – замполіта табору. Кілька разів Кроксворд викликав на відверту розмову, та яка ж відвертість від півчарки стограмової. Якщо не вдалося напоїти Іванова, вирішив зайти з іншого боку:

– Бачиш, Філософе, як життя повертає. Здається, он-на яка вона, безмежна наша країна вільна! Ан-н ні, тісно. У таких нетрях зустрілися. – Начальник табору долив чарку. – Висушуй. Не боїсь. Ми – давні знайомі. Однією справою пов’язані й, як заведено говорити, волохата рука одна. Тут, під моїм крилом, жодні шторми тебе не дістануть. Радій та дякуй хрещеному. Пам’ятає й турбується. Бачиш, які часи знову настають. Суцільний кроксворд. Це говору тобі я, Кроксворд…

Замполіт опустив очі, відсунув чарку.

– Роки минули, а ти й справді, наче красна дівиця на виданні. Залишилося спалахнути рум’янцем. – Підручний Захватаєва долив собі, присунув ближче до співрозмовника чарку. – Причащайся. Немає кращого сугріву, ніж ромчик. Та не зі склянки, а з кришталевої чарочки. А що Кроксфордом охрестили, знаю. Наші вчені мужі й тобі кликуху приклеять. Ми отут усі з кликухами, як пси-овчари. Та що пояснювати – не перший рік служиш. Знаєш. Знаю і я, що наша служба тобі поперек горла. – Захмелілий співрозмовник рубонув долонею по горлу.

– Так уже й поперек, – упевнено заперечив колишній слідчий. – Служба, як служба.

– Мене не боїсь. – Господар зони посміхнувся. – Я під кулі не бігав у сорок четвертому добровільно, але й у зайцях ніколи не ходив. По-дурному на кулемет полізе лише псих без клепок у голові. Але призвали б – без дуриків служив би. А сам – ні-і. Виходить, служба наша тобі, мов кіл осиковий у задній прохід, коли на мінне поле побіг добровільно. Із радістю…

– Та-а, я…

– Охолонь, – рішуче перебило керівництво. – Не на партійних зборах. За пляшкою сидимо. І запам’ятай: не вибратися тобі звідси. До самої пенсії сурмитимеш! По вільний або, як кажуть, не доведи Боже, по інший бік колючки. Інакше з нашої служби не сприсають. Давно міг би второпати, щоб щастя мати. Тільки не суши душу й думки, а в усі вуха накази виконуй…

Повчав Кроксфорд. Мовчав Іванов. Дивувався, що співрозмовник не хмеліє. Хміль багатьох не бере, але вражало те, що господар зони відразу, без вивідувань проник у душу… Замполіт зметикував, у чому справа. Посміхнувся. Легко зазирнути, знаючи про Красуню й контрика в громадянську. Великого розуму не потрібно.

– Без ромця в наших краях не можна, – пояснював начальник табору, спорожняючи чергову порцію. – Від будь-якого сугріву пори розкриваються. Сам розумієш, наш брат охолоджується. Замерзає швидше за тверезого. А від ромчика – ці самі невидимі отвори звужуються, і людина, відповідно, зігрівається. Бачиш, яка наука?! Моя Валюха просвітила. Як на духу, відверто скажу: свята жінка. Зійдеться з твоєю – побачиш. Ти ж великий аматор книжок, але зізнайся, дотепер не знав, чому морячки лише йо-хо-хо вживали?!

– Справді не знав, – не приховував подиву замполіт. Уперше із цікавістю подивився на господаря зони.

– Ось! Бачиш. – Той поплескав підлеглого по плечу. – А ти думав, і не сперечайся – знаю, що, мовляв, твоє керівництво – алкаш?! Керівництво відає, що й для чого вживати. У нас, як і в морських вовків, немає кращого сугріву для прочищення мізків, підтримки належної температури й спокою душі, ніж це заморське зілля. І головне – запам’ятай: уживай зело-борзо лише із цукрової тростини. Інше – липонька в літречку. Ось така житуха в краї нашому.

Майор посміхнувся спогадам, постояв біля вікна, потім дістав із шафи кілька схожих один на одного томів і сів за робочий стіл.

Доторкнувшись по черзі до кожної книги, замполіт розгорнув темно-вишневий шостий том із зібрання творів Сталіна. У матеріалах ХІІІ з’їзду партії між 226-ю та 227-ю сторінками замість закладки лежали пожовтілі записи, зроблені весняними днями, коли відбувався цей з’їзд.

І сьогодні майор пам’ятав події останньої декади двадцять четвертого року.

Багато що для нього було новим: уперше потрапив до столиці, уперше із задертою головою ходив поміж кам’яних велетнів, які вищі від будь-якого велетня нетрів; до Москви найбільша споруда з каменю, яку бачив, – церква, а тут – домиська на весь квартал із безліччю вікон. І балкони-«шпаківні».

Чимало речей вразило уяву молодого прикордонника, але сивого делегата захоплювали плани будівництва країни; тут, на з’їзді, відчув, що особисто від його рук та уміння залежить не лише власне життя, але й щасливе майбутнє поколінь усієї країни. Та навіть світу. Тут закладають фундамент людства.

Велика партійна справа додала сил. Захотів швидше повернутися додому, засукати рукава, взяти в руки, як говорив батько, чепіги плуга й орати, орати й орати, очищаючи землю від бур’янистої погані, готувати поле під бажані сходи. Бур’яни – на полі, а в ЧК – контру висапують. Згадав зустріч із Дзержинським. Кілька разів під час перерв намагався підійти до справжнього першого чекіста країни, але не наважився. Він пам’ятав розмову зі «Сталевим Федором» і звіряв частенько себе по ньому, як по компасу. Іноді ставало соромно, що не зміг своєю рукою, як Захватаєв, під корінь полоти бур’ян. Правий Захватаєв, м’якотілим був і залишився; але влада й людяність, як попереджав батько, кров’ю перевіряються. Такі слова, як кулі в десятку…