Читати книгу - "Закляття відьмака"

Отож на двох конях Ілько з Сусанною манівцями пробирались до Града. Настала ніч. Вирішив Ілько спочити. Прив’язав Сусанну до дерева, сплутав коней. Не випускаючи з рук оголеного меча, прихилився під деревом поспати. Але я ще раз кажу — Сусанна була вправна відьма. Коли став він засинати, почала якийсь такий заговір говорити, що Ілько уві сні чув усі її слова. Стала вона навіювати йому свої думки, що він, сонний, встав і, не розплющуючи очей, розтяв мечем линви на дереві. Так само не розплющуючи очей, знову сів під дерево й надалі спав. Сусанна все інше повороззя сама розплутала. Але ж яка спритна — не підлізла до Ілька, щоб поцупити в нього зброю і гроші. Вона скоріше до коней полізла, почала відв’язувати від дубочка. Кінь і заржав! А все тому, що її обереги забрав Ілько і сили її зменшились. Від іржання Ілько прокинувся. І побачив — Сусанна зіщулилась біля коней. Тут з нього відьомська омана спала і він кинувся, як шуліка, до цієї триклятої відьмачки. Страшенно лютий був на неї і на її красунчика коханця: довелося йому через них і ховатися, і чужим ім’ям називатися, і манівцями ходити. Прихопив за горлянку і-почав душити. Коли на хвильку відпустив її, вона йому пообіцяла за життя та свободу Лицарів скарб. Тоді він скрутив її втретє і, не відпочиваючи, серед ночі погнав коней до Києва. До схованки з лицарським скарбом.

Цього разу вона його не дурила. В корінні старої липи неподалік від Лицаревої пасіки було сховано і срібло, і злото. Ілько-кухарчук її не розв’язував і з коня не знімав, поки не вибрав увесь скарб зі схованки. Тільки тоді зняв її з коня і розплутав. І тут вона заходилася спокушати його і словами, і тілом. Ну хіба звичайна хвойда мала б сили й снагу після таких поневірянь та ще й когось спокушати?! Відьма! І, хоч той бідний Ілько стільки через неї потерпів, вона його так розпалила, що він із нею согрішив! А воно ж відомо, що, вкусивши гріха, душа людини слабне. І ця паскудна, сатанинська личина вимолила в нього і життя, і волю! Ну що поробиш? Слабка людина від початку свого роду. Я не картаю Ілька за його слабкість. Хоча б на його місці цю відьму нізащо, ну як би вона мене спокушала і чим би не задобрювала, ніколи б не пустив у світ! Щоб вона своєю чорною, хтивою утробою світлих і невинних спокушала?!

Для Ілька то ще не всі спокуси були. Ще довелось йому багато образ зазнати. На Горі в замку не повірили, що він все срібло-злото Лицареве приніс. Навіть в узилище його посадовили. За нього і той старий лях-лицар, і навіть родич Лицаря жмудянин Йонас прохали. Йонас в усіх тих вереміях при здоров’ї і глузді лишився. Був не дуже мудрий чоловік, але правдивий, хоча й литовець. Ілько-кухарчук віддав усе: обох коней, зброю Білого Лицаря, і срібло, і злото до останнього динарія. Там, на Горі, судді та писарі особливо допитувались, чіплялись, намагались вивідати: чи не було в скарбі золотого змійовика?.. Чому вони так старалися? Бо серед монет у Лицаревім скарбі були два золоті хрести і золотий перстень з гаком для напинання тятиви. Обидва ті хрести і перстень належали Сергію Стрільцю. То виходить, що їх потяг Білий Лицар у садибі Сергія Стрільця. По тому вже, як його донька-привид задушила славного київського воїна? Саме так воно й виходило! І нікуди від цієї гіркої правди не втечеш!..

Ох, як же там, на Горі, всі ліпшії люде аж трусилися, так хотіли загарбати той вельми знаменитий і могутній оберіг!..

Та оберіг їм не дався! Він зблиснув, засяяв на мить востаннє зовсім в іншому місці. Золотий оберіг тихо лежав собі більше року в надійному схроні. Поки за ним не повернувся наймит, саме той, що служив Сергієві Стрільцю останню зиму. Наймит першим зайшов до світлиці, де загинув удавлений Сергій Стрілець. Він пограбував загиблого, в першу чергу зняв з нього могутній оберіг. Сховав оберіг під корінням старезного дуба неподалік від ручая. Потім, про людське око, побув якийсь час на хуторі і втік із жінкою на Волинь. Там він на гроші, що дали йому привиди, весело зажив. Купив не хатку, не коня чи поля шмат. Він купив собі заїзд із корчмою! Добрий заїзд у хорошому місці — при битому шляху на Волинь та далі в лядську землю. Його жінка всіма справами заправляла. А як відомо, коли хто з бруду та голоду підіймається вгору, той намагається вдовольнити всі свої невдоволені забаганки та мрії. Тож він і пиячив, і об’їдався, чи спав цілий день, чи на риболовлю ходив або по раки на болото. Жінка — навпаки. Була наймичкою, а тепер хазяйкою стала! Та ще в такому заїзді! То вона все коло господарства впадала. Не дуже журилась, що її чоловік щодня п’є та по рибу ходить. Але коли він уволю від’ївся, відіспався, то почав по  інших корчмах ходити та роздивлятись. І нароздивлявся: на другім кутку завів собі полюбовницю, молоду шинкарку-вдовицю. Хтось добрий і доказав наймичці про її підстаркуватого джигуна. Ну вона йому й виказала все, що думала і що хотіла. Та ще й пообіцяла виказати владі, як він ті гроші у привидів заробив! Як обдер з усіх вікон та дверей папірці з молитвами.

Він не став лаятись, як раніше, та бити жінку, а перепросив і сказав, що більше нікуди й ні на кого й не подивиться. Ну, його дружина, наймичка, дуже зраділа, що він став такий добрий та лагідний. Він їй і каже, що піде по рибу на