Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Обід, як звичайно, подали в каюту. Я ледь доторкнувся до їжі. Устав з-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин, — я рахував кожну хвилину, — відокремлювали мене від тої миті, коли я повинен буду піти за Недом Лендом. Моє хвилювання усе наростало. Пульс бився прискорено. Я не міг сидіти на місці. Крокував туди й сюди по каюті, сподіваючись у русі розсіяти тривожні думки. Припущення, що я можу загинути, менше всього мене турбувало; але при думці, що наш план буде відкритий перш, ніж ми встигнемо утекти із судна, при думці, що мені доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим моїм підступним учинком, серце в мене завмирало.

Мені захотілося востаннє заглянути в салон. Вузьким коридором пройшов я в цей. музей, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на ці зібрання скарбів, як дивиться людина; на рідні місця, що він їх завтра має назавжди полишити. Я говорив останнє «прощавай» усім цим творам мистецтва, усім цим чудесним експонатам природи! Мені захотілося окинути останнім поглядом води Атлантики, але ставні були наглухо зачинені, і.; їхня залізна завіса ховала від моїх очей океан, що його мені не вдалося вивчити.

Походжаючи по салону, я підійшов до потайних дверей у стіні, що вели в каюту капітана. На мій глибокий подив, двері були напіввідчинені.

Я мимоволі відступив на крок. Якби капітан Немо був у себе, він помітив би мене. Але усе було тихо. Я підійшов ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я оглядівся навсібіч і ввійшов досередини. Усе та ж сувора обстановка житла пустельника.

Кілька офортів на стінах — того разу я їх не помітив — кинулися мені в очі. То були портрети видатних історичних осіб, що присвятили себе служінню високій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, який боровся за визволення Польщі, що упав з вигуком: «Кінець Польщі!»; Боцарис — цей Леонід сучасної Греції; О’коннель — борець за незалежність Ірландії; Вашингтон — засновник Північно-американського союзу; Маній — італійський патріот; Лінкольн, що загинув від кулі рабовласника; і, нарешті, мучень, котрий боровся за визволення негрів від рабства і знайшов смерть на шибениці, — Джон Броун: страшний малюнок олівцем, зроблений рукою Віктора Гюго!

Який зв’язок міг бути між капітаном Немо і цими героями? Чи не відкриють їхні портрети таємницю його життя? Чи не був він захисником пригноблених народів, визволителем поневолених племен? Чи не брав він участі у політичних і соціальних потрясіннях останнього часу? Чи не був він одним з героїв братовбивчої війни між Північними і Південними штатами Америки, війни горезвісної і пам’ятної?

Годинник пробив восьму. При першому ж ударі мої мрії увірвалися. Я здригнувся, ніби якесь недремне око проникло в таємницю моїх мрій, і кинувся геть із каюти капітана.

У салоні я кинув останній погляд на компас. Стрілка вказувала на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину близько шістдесяти футів. Обставини складалися сприятливо для здійснення задуму Неда Ленда.

Я повернувся до себе. Одягнув теплий одяг: морські чоботи, боброву шапку, куртку з бісусу, підбиту тюленячою шкірою. Я був готовий. Я чекав. Тільки дрижання судна при обертанні гвинта порушувало глибоку тишу, що панувала на борту. Я прислухався, напружував слух. Чи не пролунає серед цієї тиші вигук, який дасть мені знати, що Неда Ленда піймано? Смертельна тривога охопила мене. Даремно намагався я опанувати собою. О дев’ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до дверей капітана. Цілковита тиша. Я вийшов з каюти, повернувся в салон, занурений у морок і як раніше порожній.

Відчинив двері в бібліотеку. Той же півморок і та ж порожнеча. Я сів коло дверей, що виходили до середнього трапа, і став очікувати сигналу Неда Ленда.

У цю хвилину дрижання корпусу судна значно зменшилося і потім зовсім припинилося. Що означає така зміна ходу «Наутілуса»? Чи сприяє його зупинка планам канадця, чи навпаки шкодить їм? Хто це скаже?

Раптом я відчув легкий поштовх. Я зрозумів, що «Наутілус» опустився на дно океану. Тривога моя зросла. Канадець не подавав сигналу. Мене охопило бажання бігти до Неда Ленда і просити його відкласти втечу до іншого разу. Нині наше плавання, — я відчував це, — проходить не у несприятливих умовах…

Але розчинилися двері салону, і на порозі з’явився капітан Немо. Побачивши мене, він звернувся до мене без усяких передмов.

— А-а! Пан професор, — сказав він люб’язним тоном. — А я вас шукав! Вам знайома історія Іспанії?

Якби він запитав мене, чи знайома мені історія Франції, у моєму стані крайньої зніяковілості і тривоги я не міг би йому на це відповісти.

— Ну то як? — продовжував капітан. — Ви чули моє запитання? Вам знайома історія Іспанії?

— Дуже погано, — відповів я.

— Ох, уже ці вчені! — сказав капітан. — Він не знає! А раз так, — додав він, — сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.

Капітан примостився на дивані, а я машинально сів поруч нього. У салоні були сутінки.

— Слухайте уважно, пане професоре, — сказав він. — Випадок для вас досить цікавий, у ньому ви знайдете відповідь на питання, що ви його, безсумнівно, ще не вирішили.

— Слухаю, капітане, — сказав я, не розуміючи, до чого веде мову мій співрозмовник. І подумки я запитував себе: чи не стосується цей випадок якимось чином задуманої нами втечі?