Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

У наведеному визначенні поняття “проміжного” кримінального закону, визначальними, очевидно, є дві його характеристики. По-перше, це більша м’якість такого закону порівняно із законами часу вчинення злочину та часу прийняття рішення у справі, по-друге – нечинність його ні на момент вчинення злочину, ні на момент прийняття рішення. Різна розстановка акцентів щодо цих двох характеристик “проміжного” кримінального закону і породила у літературі два контрадикторних висновки про наявність чи відсутність у нього зворотної дії. Ті вчені, які наголошують саме на більшій м’якості такого закону (Я.М. Брайнін[726], О.І. Бойцов та Б.В. Волженкін[727], В.М. Василаш[728], І.І. Горелик, Л. Зайцев, І.І. Тишкевич[729], Е.Я. Немировський[730], Л.І. Сургуладзе[731], А.Є. Якубов[732] та інші) робили висновок про наявність у нього зворотної дії. Ті ж, хто акцентував на нечинності його у момент вчинення злочину та в момент прийняття рішення у справі (М.І. Бажанов[733], М.І. Блум та А.О. Тілле[734], Р.Р. Галіакбаров[735], І.Я. Козаченко[736], Ю.Г. Ляпунов[737], С.Я. Улицький[738] та інші) вважають, що “проміжний” кримінальний закон не має зворотної дії в часі. До цієї позиції примикає і судження О. Коташевського про те, що за змістом чинного КК України “проміжний” закон не може мати зворотної дії, оскільки “без прямої вказівки в КК це не допустимо”[739]. При цьому криміналісти, які підтримували другу позицію, в більшості своїй, вважають, що при призначенні особі покарання суд не може вийти за максимальну межу, передбачену проміжним законом.

Звертає на себе увагу те, що прибічники і тієї, й іншої позиції іноді намагаються віднайти підтвердження своєї правоти у тексті статті 5 КК України (чи подібних текстах аналогічних статей інших кримінальних законів). Так, на думку В.М. Василаша та Л.І. Сургуладзе відповідно частина 2 статті 6 КК України 1960 року та стаття 7 проекту нового КК Грузії (в редакції 1988 року), що повторюють основний зміст частини 1 статті 5 КК України, надають зворотної дії “проміжному” кримінальному закону, якщо він є більш м’яким[740]. Навпаки, М.І. Блум та А.О. Тілле при тлумаченні принципово аналогічної статті 6 КК РРФСР 1960 року вважають, що оскільки вона вирішує темпоральну колізію лише між законами часу вчинення діяння і часу прийняття рішення, то “проміжний” закон не може бути застосований[741].

Немає однозначності в застосуванні “проміжного” кримінального закону і в судовій практиці. Так, Судова колегія Верховного Суду УРСР в ухвалі від 15 листопада 1973 року по справі С. дійшла висновку, що “в силу вимог ст. 6 КК УРСР суд повинен був кваліфікувати злочин не за кримінальним законом, чинним в період його вчинення, і не за законом, чинним на час притягнення винного до кримінальної відповідальності, а за так званим проміжним кримінальним законом, оскільки він передбачає менш суворе покарання, ніж обидва ці закони”[742]. Натомість, Верховний Суд СРСР у широковідомій справі Фейгіна та інших дійшов протилежного висновку.

Не можна поминути увагою також і той факт, що досліджуючи проблеми дії в часі “проміжного” кримінального закону, більшість криміналістів