Читати книгу - "Роман шукає"

Але тепер я розумію, чому і як складають наперед план гри. Очевидно, тренер і гравці керуються тими ж принципами, що й ми, коли складаємо план допиту. Принцип простий: коли він — так, то ми — так, коли він — те, то ми — се. Але треба перебрати дуже багато варіантів, передбачити всі несподіванки, щоб, коли на наше поле вискочить навіть «собака садівника», не прогавити її. Як у футболі: якщо вже сам не забиваєш гола, то принаймні не дай забити суперникові.

За нашим планом допит мав вести Федір Васильович, мені ж належало поставити всього кілька питань, але найгостріших і найнебезпечніших для Бутька. Ми попередили затриманого, що запис допиту одночасно вестиметься і на папері, і на магнітофонну стрічку. Бутько поставився до цього байдуже, пообіцяв відповісти на наші запитання, розказати все, як було, але попросив спочатку показати в кримінальному кодексі статті, за якими його можна притягти до відповідальності, поцікавився, яке покарання вони передбачають, якщо буде доведена його вина.

От і перший песик вибіг на наше поле! Нашим планом таке не передбачалося. Я був переконаний, що Бутько добре обізнаний із кримінальним кодексом та з його статтями — недарма при обшуку я побачив цю книжку в його убогій бібліотечці. Викладаючи йому звинувачення, Федір Васильович, відповідно до плану, не згадав про посібництво німецько-фашистським окупантам, і зараз Бутько вирішив нас перевірити, чи не покажемо ми в кодексі й цієї статті.

Федір Васильович витяг із столу кодекс, знайшов у ньому статтю 80-ту про спекуляцію валютними цінностями за обставин, що збільшують провину. Йшлося про залучення до спекуляції покійного Байрака, а через нього і Ямришка.

Бутько був безмежно здивований.

— Ямришко? — спитав він. — Невже цей ідіот втягнув ще й Ямришка? Як це можна було?

Він, очевидно, вирішив, що нас на його слід навів Ямришко, а ми не стали його переконувати в тому, що це не так.

Федір Васильович перейшов до запитань, з яких починається кожен допит, і вже перше з них мало чи не вирішальне значення: прізвище, ім’я та по батькові.

— Бутько Клим Захарович.

— За документами, — згодився Федір Васильович. — А справжнє ваше прізвище, ім’я та по батькові?

— Козуб Володимир Петрович, — з такою самою готовністю відповів Бутько.

Козубові-Бутьку шістдесят один рік. Дивно склалася доля цього чоловіка. Дитинство та юність його минули в родині, глава якої довгі роки, до самої смерті, був глибоко й щиро переконаний, що все навколо нього — тимчасове, що все це переміниться, зникне, як страшний сон, а тоді почнеться справжнє життя, до якого треба ретельно готуватися. Петро Якимович Козуб, батько Бутька, був ювеліром і лихварем. За роки Радянської влади (а прожив він довге життя й помер у тридцять дев’ятому році, перетягнувши рік на дев’ятий десяток) він не працював жодного дня в якійсь установі чи на виробництві, але заробляв великі гроші.

— Письменники Ільф і Петров, — сказав з цього приводу Бутько, — не все вигадували. Були в нашій країні підпільні мільйонери. І їм, і їхнім дружинам та коханкам потрібні були золото, камінці, валюта. Бо не вірили вони в радянські гроші.

Ще в тридцятих роках Петро Якимович не раз казав синові: «Ось прийдуть німці, тоді буде порядок». Сина він учив німецької мови, тримав для цього справжню німкеню, з дванадцяти років почав залучати Володю до діла. Все треба було тримати в пам’яті, ніяких записів, ніяких розмов. Синок, коли дуже стомлювався за день, розмовляв уві сні, тож тато водив його до найкращих лікарів. І таки зарадили — перестав розмовляти.

Після закінчення середньої школи Володя хотів вступати до фінансового інституту, але у нього не взяли документи через соціальне походження. Хлопець виявився наполегливим, вчився самотужки. І чекав свого часу, готувався до нього…

Та в тридцять дев’ятому році схибив Петро Якимович: купив у підозрілої особи за безцінь великий, на дванадцять каратів, діамант. Спокусився… Був обшук, і все, що нагромадили вони за довгі роки, у них вилучили.

Сталося так, що на цей час син був у селі, де вони з татом придбали хату й діляночку. Коли повернувся — Петро Якимович уже лежав при смерті. Тільки й мовив синові: «Недарма французи кажуть: ніколи не тримай усі яйця в одному кошику…» Натякав на те, що тримав усі свої надбання у тайнику, який йому здавався абсолютно надійним: вони зробили його у стелі кімнати…

Після смерті батька молодий Бутько заочно таки закінчив інститут, влаштувався в цукротрест: спочатку плановиком, але дуже швидко його висунули на посаду заступника завідуючого відділом.

Коли почалася війна, він поїхав у село: втік від мобілізації. Там і дочекався німців, а тоді вже повернувся до Києва. Він одразу ж став у пригоді окупантам, бо не часто траплялися їм місцеві люди, які так бездоганно володіли б німецькою й так прагнули прислужитися. Бутькові пропонували посади і в поліції, і на радіо, але, за його словами, він рішуче відмовився. Сказав, що знається на коштовностях, на золоті, на дорогоцінних камінцях, і його спочатку потягли в гестапо, допитували, перевіряли, а потім запропонували посаду оцінювача.

— Мене попередили, — розповідав Бутько, — що за першу ж помилку я можу накласти головою. А помилитись було легко. Я мав на око визначати кількість каратів у діамантах, смарагдах, рубінах, оцінювати їх, визначати пробу золота, користуючись лише пробірним каменем.

Та Бутько не помилявся. За його словами, він, ризикуючи життям, вирішив зберегти від німців бодай частину коштовностей. Жив він у цей час в тому ж приміщенні, де містилася німецька військова установа, яка відала вилученням цінностей, у будинку на Петрівській алеї, займав там маленьку кімнатку в цокольному поверсі, біля підвалу. І свою «здобич» переховував у підвалі. Для цього зробив у підлозі схованку.

Так