Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

Василь прийняв ці умови і посадив Карла Бремера за роботу.

Точно в умовлений день і годину танкер під панамським прапором зайшов у порт Гамбург. У його трюмах було десять тисяч тонн бензину і тисяча тонн мастила. Василя вільно пропустили на борт танкера, як уповноваженого нафтової компанії «Стандард ойл». Начальник порту сказав, що містер Кочек може приходити на танкер в будь-який час дня і ночі — охороні дано відповідні вказівки.

Капітан танкера Френк Бем, кремезний чоловік, морський вовк, запросив Василя в свою каюту, замкнув двері, передав йому пакет і попросив прочитати його й одразу ж повернути.

Василь, не розуміючи, в чому справа, здивувався такій таємничості. В пакеті був особистий лист Адамса. Шеф конфіденціально повідомляв, що, коли між Італією та Абіссінією виникне воєнний конфлікт, сенат, можливо, прийме закон про нейтралітет і заборонить американським компаніям поставляти стратегічну сировину країнам, які воюють. Нагадуючи, що нафта, бензин і мастила поряд із озброєнням, сталлю, свинцем, каучуком тощо належать до стратегічних матеріалів, містер Адамс пропонував своєму вповноваженому обміркувати, як обійти цей закон, постачаючи у великих розмірах пальне Італії, та спішно повідомити свої міркування. Далі шеф оповіщав, що компанія постановила збудувати в Гамбурзі кілька збірних бензосховищ, загальною місткістю сто тисяч тонн. Деталі цих сховищ компанія привозитиме з Америки, а монтуватиме їх акціонерне товариство «Фламме».

Наприкінці листа Адамс люб'язно писав Василеві, що, як вони й домовилися, посилає йому сто мішків бразильської кави та сто ящиків сигарет найвищих сортів. Вартість цього товару бухгалтерія компанії вирахує з гонорару містера Кочека.

Капітан у присутності Василя спалив листа і сказав:

— Якщо хочете відповісти містерові Адамсу, сідайте до мого письмового столу і пишіть. Повернувшись у Нью-Йорк, я віддам вашого листа йому особисто.

Василь написав Адамсові, що, оскільки німці прихильно ставляться до планів дуче, неважко буде дістати дозвіл перекачувати бензин прямо з американських танкерів в італійські в гамбурзькому порту. Якщо про це не пощастить домовитися у верхах, то він, Кочек, візьметься налагодити справу на місці — без особливих витрат і без будь-якого розголосу. Василь також запитував шефа: де і з ким із італійців йому слід зустрітися, щоб уточнити план дій?

Сховавши листа в кишеню білосніжного кітеля, капітан дістав з буфета пляшку віскі, содову, чарки і запропонував випити за успіхи компанії і його, містера Кочека.

Після першої чарки поговорили про новини, про життя у фашистській Німеччині, а після другої Василь звернувся до Бема:

— Скажіть, капітане, можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо виникне потреба?

— Завжди і в усьому! — охоче погодився капітан і все-таки поцікавився, про що саме йдеться.

— Могли б ви пересилати моєму компаньйонові Джо Ковачичу в Париж належні йому гроші або в Нью-Йорк його батькові, містерові Ковачичу, а також листи, які можуть розпечатати на пошті?..

— Всього-на-всього!.. До речі, я знайомий з містером Ковачичем — колись працював у нього. Скупий дідуган. Тоді Джо вчився в коледжі…

Вони випили ще по чарці, і Василь, пославшись на справи, поїхав у місто.

Поки перекачували бензин з танкера в сховища товариства «Фламме», помічники Василя успішно завершили операцію в митниці і перевезли дев'яносто мішків кави і стільки ж ящиків сигарет на склад, заорендований для цього завбачливим Бремером.

Василь підписав з представниками «Фламме» акт про здачу бензину та мастил і збирався повернутися в Берлін, коли до нього в номер подзвонив по телефону бухгалтер Шульце і зачитав телеграму від містера Ковачича з Нью-Йорка. Телеграма сповіщала, що пароплав «Олімпік», під грецьким прапором, везе для містера Кочека триста мішків кави, двісті ящиків сигарет і сто ящиків згущеного молока. Містера Кочека просили зустріти пароплав «Олімпік», прийняти товар і переказати на поточний рахунок фірми «Ковачич і компанія» десять тисяч доларів як аванс, щоб забезпечити подальші поставки товару.

Василеві довелося затриматись у Гамбурзі ще на кілька днів. Він дав вказівку Бремерові продати частину товару на місці по цінах чорного ринку, а решту, на яку були квитанції про сплату мита, приставити в Берлін.

— Ви можете обміняти марки, виручені за каву й сигарети, на долари? — спитав Василь колишнього моряка.

— Звичайно!

— Тоді дійте — і долари привезіть мені в Берлін. За труди одержуватимете винагороду — три відсотки од виручки.

Попередні підрахунки показали, що тут можна заробити кругленьку суму — близько тридцяти тисяч доларів. Отже, кожному компаньйонові припаде по п'ятнадцять тисяч доларів.

Василь не сумнівався, що Джо буде задоволений.

Повертаючись назад у Берлін, Василь побачив у вузькому коридорі спального вагона чоловіка у формі оберштурмбанфюрера. Це був типовий арієць — високий блондин з розвиненою грудною кліткою, з гострими рисами обличчя, глибоко посадженими сірими очима. Він курив біля вікна, загородивши кремезною постаттю весь прохід. Василь попросив дозволу пройти, той відступив з дороги, подивився на пасажира із сусіднього купе, очі їх зустрілися. Чомусь Василеві захотілося познайомитися з цією людиною. Він став поруч з оберштурмбанфюрером і так само, як і він, почав дивитись у вікно.

— Чудова погода, як напровесні, правда? — спитав Василь, помовчавши.

— Так, дні погожі, — відповів німець.

Вони поговорили про се, про те. Василь ніби ненароком, між іншим, сказав оберштурмбанфюрерові, що він американець, уповноважений у Німеччині великої нафтової компанії, але його спеціальність — торгівля кавою.

— О, кава чудовий напій! На жаль, справжня кава давно зникла, — поремствував німець і в свою чергу відрекомендувався — Отто Лемке.

Він розповів, що вступив до партії націонал-соціалістів ще в 1928 році в Мюнхені, коли фюрер тільки-но збирав навколо себе однодумців.

— Єдиний народ на земній кулі, що заслуговує на повагу, крім нас, німців, — це американці! — просторікував Лемке. — Американці,