Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Добре. Ми придивимося.

Обличчя Степана проясніло, а може, так здалося Турчинові, бо дуже хотів, щоб Степан повірив, ніби йому вдалося переконати оперуповноваженого.

— А тепер скажіть, звідкіля вам відомо, що брат пив «казьонку», коньяки?

— Всі так говорять.

— Хто конкретно?

— Ви пробачте, тільки я вже не пригадую. Робітники кілька разів казали. Я не пам'ятаю, воно мені ось де сидить. — Нужний тицьнув себе рукою в серце.

— Погано, що не можете пригадати.

У Степанових очах промайнула настороженість а чи й ляк.

— Хіба для слідства це так уже й важливо?

— Степане Пилиповичу, для слідства все важливо.

Нужний був розгублений.

Сивокінь, зіперши голову на довгу м'язисту руку, втомлено слухав Турчина. Ніяких поміток не робив. Коли ж Павло скінчив, слідчий потер мізинцем перенісся, потім стиснув лоба і так, не розслаблюючи пальців, протягнув долонею через усе обличчя, ніби стирав із нього втому.

— В мене теж дещо є. На вкрадених речах — і тих, що вилучили у Пилипчука, і тих, що знайшли у Нужного молодшого, експертиза не виявила навіть запаху гною. Друге. Хлопці обнишпорили погріб, де нібито Геннадій ховав крадене. І — жодної ниточки. Більше того, не виявлено, щоб там тупцювали. А мусили б. Це ж скільки барахла внесено, потім винесено. Грубо зроблено, чи не так? Той, хто це затіяв, зовсім не розуміється у криміналістиці, слідстві, коли всю надію поклав на щире зізнання Геннадія Нужного.

— І хто він, той містер ікс?

— Всі сліди ведуть до Нужного старшого.

— Хай і так. Тільки де та причина, що зірвала листок із дерева? Як ти думаєш, Геннадій Нужний знає її?

— Навряд. А причина… Яка завгодно, тільки не та, що Степан замішаний у крадіжках. Вона, мабуть, дуже значима, коли він, щоб відвести од себе підозру, пожертвував своїм братом. Степан намагається вбити нам у голову, що Геннадій крав не один, що у нього є спільники, і найвірогідніший з них — Губенко. А може, так: крали Губенко і Нужний. Потім порадилися і дійшли згоди: якщо терпіти сором, то ліпше одній сім'ї, ніж двом. Хоч і тут багато протиріч: і поведінка Губенка, і його порада показати Геннадія психіатру, і серед краденого — Степанів костюм, якого не крали, і поведінка Геннадія на експерименті… Одне слово, добра головоломка.

— Що ти пропонуєш?

Турчин налив із графина води й повільно випив. Так само повільно поставив склянку і, не відводячи од неї очей, сказав:

— Стою ось на чому: Геннадій Нужний — особа підставна і підставив його рідний брат. Але давай іще раз поговоримо з Геннадієм. Побачимо, якої він тепер заспіває?

Слідчий подивився на годинник.

— Поговорити можна. — І розпорядився, щоб привели Геннадія Нужного.

І Сивоконю, і Турчину багато разів доводилося бачити, як переступають кабінет злочинці або ті, на яких падає підозра у скоєнні злочину. У Геннадія хода була пряма, тверда, губи різко окреслені, стулені, в очах збурювалися — то тверда рішучість, то насторога, то переляк. Сідав обережно, так, ніби боявся, що стілець неміцно стоїть на ніжках.

Допит почав Сивокінь:

— Ну, то як, надумали говорити правду?

— Я вам сказав усе.

— Не все. В нас є підстави вам не вірити. До того, що вам відомо, додамо ще таке: у погребі, де ви нібито переховували крадене, — і ноги вашої не було. У гною, що в брата за хлівом, ви нічого не ховали, сірого братового костюма, а відтак інших речей, вилучених у вас, ніхто не крав… Що ви на це скажете?

— То ви не вірите, що я обікрав квартири?

Сивокінь перекинувся з Турчиним поглядом, і того було досить, щоб зійтися на одному: ще не настав момент розкладати карти, та ще й зараз, коли Геннадій зібраний, може контролювати кожне своє слово. Чи не ліпше спробувати обхідним шляхом напасти на слід, хай маленький, ледь помітний. Що змусило Нужного старшого пожертвувати братом?

— Крадені речі у вас брат знайшов у вівторок надвечір, — почав Турчин. — Тоді ж він закликав вас до свого кабінету. Про що ви там розмовляли?

Геннадій схилив голову. Думав. У його очах була та ж насторога.

— Він питав у мене, чи то не я пообкрадав квартири.

— Спільників ваших постарався вивідати?

Геннадій глипнув на Турчина, котрий поставив це запитання, далі перевів погляд на Сивоконя. Не знав, що ховаєш. ся за цими словами.

— То старався чи ні? — підганяв капітан.

— Ні. Він за мене вхопився.

— Чим закінчилася ваша розмова? Постарайтеся пригадати кожне слово.

— Не пам'ятаю кожне слово.

— Він вас вилаяв і вигнав, — підказав Турчин те, чого не було.

— Ага. Вилаяв і вигнав.

— І сказав, щоб ви йому не потрапляли на очі?

— Так і сказав.

— Одначе ви того ж вечора пішли до нього. Чого?

Нужний знову не міг відповісти одразу. Він явно починав нервувати, втрачати над собою контроль. Треба було підганяти події.

— То чого ви зайшли?

— Щоб поговорити.

— Про що?

— Про це ж, як його, злодійство… Щоб даремно не наговорював на мене.

— Вам вдалося його переконати?

— Ні.

— За що ж він тоді вас так пригощав?

— Хіба я знаю? Його питайте.

— Ми питали. І мушу вам сказати, що його показання з вашими не завжди співпадають. От ви, приміром, говорите, що брат вас вигнав із кабінету і пригрозив, щоб ви йому не потрапляли на очі. А такого ж не було. Як же воно насправді, га?