Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Підполковник Армії УНР Адріян Марущенко-Богданівський помер від сухот 1940 року в Польщі. Там і похований.

Пам’ятаймо тих, хто зберіг пам’ять про Визвольні боротьбу!

3-тя Залізна дивізія здійснила «переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту в завзятих боях», — так скупо, одним реченням, згадав сотник 3-ї гарматної бригади Леонід Романюк цю переможну епопею. Його товариш, з яким вони повнили службу в гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії, Євген Гловінський про бої за Вапнярку і Крижопіль розповів ширше.

«Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук до рук, — згадував він. — Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі й Малі Тарнавки, Горячівка, М’ястківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік».

Більшовики, яких із півдня тиснули денікінці, щоб прорватися у свою Совдепію, мусили за будь-яку ціну скинути українців із залізниці.

Але шлях їм перепинила 3-тя Залізна дивізія. «Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву «Залізна» і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярку і Жмеринку», — писав поручник Євген Гловінський у споминах «Бої під Крижополем 15 серпня — 1 вересня 1919 р.».

Більшовики мали чисельну та вогневу перевагу (три свіжі дивізії, безліч набоїв і могутні бронепотяги). Щоправда, до залізних командування приєднало декілька частин невеликої чисельності: 12-й Брацлавський полк, 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту Залізничну дивізію. Всіх з’єднано в одну групу під загальним керівництвом командира 3-ї Залізної дивізії 32-річного полковника Олександра Удовиченка.

Уперті двотижневі бої, у спеку останніх днів серпня, до решти знесилили наших козаків. «Що буде далі? Як довго ще триватимуть бої? Чи витримаємо?» — такі питання виникали у старшин і козаків, коли в ніч проти 31 серпня 3-тя стрілецька дивізія вшосте залишила Крижопіль і відійшла під саму Вапнярку.

Настав перший ранок вересня, затріскотіли кулемети по всьому фронту. «Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах — Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Декілька разів переходять у контратаку. Відбивають (наступ), втративши своїх кращих сотенних і курінних командирів, — описував бій його учасник Євген Гловінський. — Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї зі страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?»

Євген Гловінський, Леонід Романюк та інші старшини 3-ї гарматної бригади не знали про оперативний план вищого командування. Вони не знали, що далеко на схід у глибокий обхід большевиків послано дві свіжі дивізії Волинської групи. Вони не знали, що з північного сходу — ще одна українська дивізія охоплює праве крило ворога. Вони знали тільки, що за ними Вапнярка і Жмеринка і що вони мусять «заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командира полку і кінчаючи їздовим на кухні».

Близько полудня стрілянина притихла, але о другій годині вибухнула ще з більшою силою. Хто переможе?

«Наша піхота на всіх відтинках відбила ворога, а чи надовго? Може, це останній вибух енергії у знесилених стрільців? Коли ж кінець?

Коло четвертої години стрілянина досягла свого апогею. Гармати не перестають гуркотіти, із-за залізничного роз’їзду появився ворожий бронепотяг.

І раптом все стихло. У большевиків якась метушня на фронті. Десь далеко в запіллі (большевиків) чути вибухи, — чи то гармати стріляють, чи мости рвуть. Чую, передають по телефону з обсерваційного пункту — одну гармату негайно наперед. Кар’єром знімаємося з позиції. Проїжджаємо дві-три версти, минаємо нашу піхоту, даємо декілька стрілів по Крижополю.

Де ж ворог? Що сталося?

То Волинці обійшли большевиків із запілля, захопили Рудницю, Кодиму.

Ті вибухи, що ми чули, — то большевики пускали в повітря вагони з набоями і нищили свої бронепотяги. Цілими сотнями здаються в полон. Решта, недобитки, розсіялися по фронті, ховаючись від наших роз’їздів по кручах дністрових.

Одеську ворожу групу було знищено цілком. Ми перемогли».

Внесок у цю важливу перемогу зробили і Євген Гловінський, і його товариш, сотник тієї ж 3-ї бригади Леонід Романюк, який гарматним вогнем спустошував ворожий стан. Йому і присвячується цей нарис.

Народився Леонід 10 березня 1898 року в Новій Ушиці Подільської губернії в родині Павла Івановича та Наталії Юхимівни Романюків. 1916 року по закінченні Жмеринської чоловічої гімназії його мобілізували до російського війська. Очевидно, саме тоді закінчив гарматну школу. Вже у червні 1917-го Леонід перейшов до українізованих частин, які творилися в російській армії, й взяв «активну участь у відродженні нашої армії» — так писав він у своєму життєписі.

Збройну боротьбу з москалями почав юнак ще наприкінці 1917 року. Та вже 8 січня «був забраний ними до неволі». Невдовзі йому поталанило втекти. Повернувся додому. Став членом місцевої «Просвіти» та Гуртка української молоді, що діяв в Ушицькому повіті, і взяв участь у культурно-освітньому русі.

Коли до влади прийшов Павло Скоропадський і життя в державі стало налагоджуватися, Леонід поступив до Київського університету Святого Володимира. Та довго навчатися не довелося, бо «з вибухом листопадового повстання (1918 року) вступив (він) до Осадного корпусу Республіканських військ, в рядах якого брав участь в облозі м. Київа». В автобіографії Леонід Романюк зазначає, що працював над