Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

«Запізнілий» лежав забутий на столі. Усі інші порозсилані рукописи спочивали під столом. Тільки «Ефемерида» Брісенденова все ще мандрувала. Велосипед і чорний костюм Мартіна знов були в заставі, а прокатний пункт знов вимагав плати за машинку. Але до всього цього йому тепер було байдуже. Він шукав нових шляхів, а життя тим часом могло зачекати.

За кілька тижнів трапилося врешті те, чого він давно чекав. На вулиці спіткав він Рут. Щоправда, вона йшла з Норманом, і обоє вони вдали, ніби не бачать Мартіна, а Норман навіть спробував його відсторонити.

- Якщо ви чіплятиметесь до моєї сестри, я покличу полісмена,- погрозився він.- Вона не хоче з вами розмовляти, і ваша настирливість для неї образлива.

- Ну що ж, кличте собі полісмена,- похмуро відказав Мартін.- Тоді ваше ім’я потрапить до газет. А поки що зійдіть з дороги. Мені треба поговорити з Рут. Я хочу це почути з твоїх власних уст,- обернувся він до дівчини.

Рут зблідла й уся тремтіла, але спинилась і запитливо глянула на Мартіна.

- Я хочу, щоб ти відповіла на моє запитання в листі,- пояснив він.

Норман нетерпляче ворухнувся, але Мартін поглядом спинив його.

Рут похитала головою.

- Все це ти робиш з доброї волі? - спитав Мартін.

- Так.- Рут говорила тихим, але твердим голосом, зважуючи кожне слово.- З доброї волі. Ви так зганьбили мене, що мені соромно друзям і на очі показатися. Вони тільки про мене й говорять. Це все, що я можу вам сказати. Ви зробили мене дуже нещасною, і я не хочу з вами ніколи більше бачитися.

- Друзі! Плітки! Газетна брехня! Невже це сильніше за кохання? Легше повірити, що ти просто ніколи й не кохала мене!

Бліде обличчя Рут спалахнуло.

- Після всього, що було? - ледь чутно мовила вона.- Мартіне, ви й самі не розумієте, що кажете. За кого ви мене вважаєте?

- Бачите, вона не хоче мати з вами ніякого діла,- втрутився Норман, пориваючи сестру йти.

Мартін дав їм дорогу і знову машинально поліз у кишеню по тютюн та папір, яких там не було.

До північного Окленда був не близький світ, але, тільки опинившись у своїй кімнаті, Мартін зрозумів, що йшов пішки. Сидів він тепер край ліжка і роззирався довкола, мов розбуджений сновида. На столі все ще лежав недописаний «Запізнілий». Мартін сів на стілець і взявся за перо. З натури він був такий, що в усьому прагнув логічної викінченості. А тут було щось недороблене, відкладене, щоб завершити щось інше. Тепер це інше було закінчене, і отже, треба вернутися до «Запізнілого». Що він робитиме по тому - Мартін не знав. Знав тільки, що в житті його настав перелом. Цілий період життя завершився,- залишалося тільки з відповідною майстерністю його закруглити. Майбутнє його не цікавило. Він і так незабаром довідається, що на нього чекає. А що саме, це вже не має значення. Взагалі ніщо вже не мало значення. Все стало байдуже.

П’ять днів працював він над «Запізнілим»; нікуди не ходив, нікого не бачив і майже нічого не їв. На шостий день уранці листоноша приніс йому тоненького листа від редактора «Парфенону». З першого погляду Мартін зрозумів, що «Ефемериду» прийнято.

«Ми дали поему на рецензію містерові Картрайту Брюсові,- писав редактор,- а він так високо її оцінив, що ми не можемо відмовитися від цього твору. На доказ серйозності наших замірів щодо поеми можемо вам сказати, що ми вмістимо її в найближчому, тобто в серпневому, номері, бо липневий уже скомплектовано. Передайте містерові Брісендену наше захоплення й щиру подяку. Будь ласка, пришліть його фотографію та біографічні дані. Якщо пропонований нами гонорар не задовольняє вас, просимо телеграфом повідомити про свої умови».

Оскільки редакція пропонувала за поему триста п’ятдесят доларів, Мартін вирішив, що потреба телеграфувати відпадає. Тепер коли б ще домогтися згоди від Брісендена. Кінець кінцем, він, Мартін, мав рацію. Знайшовся таки редактор, котрий розуміється на справжній поезії! Та й гонорар блискучий, навіть за таку епохальну поему. Що ж до Картрайта Брюса, то Мартін знав, що це єдиний критик, думку якого Брісенден поважає.

Їдучи трамваєм і дивлячись у вікно на будинки й перехрестя, Мартін відчув жаль, що його вже не тішить ані успіх друга, ані власна перемога. У Сполучених Штатах є такий критик, що оцінив поему і тим самим підтвердив Мартінове переконання, що високохудожній твір може пробити собі шлях до часописів. Але здатність запалюватись уже завмерла в ньому, і йому більше хотілося просто побачити Брісендена, аніж поділитися з ним доброю новиною. Лист від «Парфенону» нагадав йому, що за п’ять днів пильної праці над «Запізнілим» він не мав від Брісендена ніяких звісток і навіть ні разу не подумав про нього. Тоді Мартін зрозумів, що перебуває в стані якогось душевного заціпеніння, і відчув сором, що забув за друга. Але сором цей був якийсь млявий. Ніякі емоції не хвилювали його, окрім творчих, стосовних до «Запізнілого». Взагалі він був немов у трансі. А щодо Брісендена - то й тепер ще у трансі. Бурхливе життя на вулицях, де мчав трамвай, здавалося йому далеким і примарним, і він ледве чи здивувався б, якби висока церковна дзвіниця, що майнула у вікні, раптом розсипалася на порох.

Увійшовши до готелю, Мартін швидко піднявся в Брісенденову кімнату і так само швидко поспішив униз. Кімната була порожня, по речах не залишилось і сліду.

- Містер Брісенден не лишив своєї адреси? - запитав він у швейцара.

Той здивовано глянув на Мартіна.

- Хіба ви нічого не чули?

Мартін похитав головою.

- Невже? Всі газети писали про це. Його знайшли мертвим у ліжку. Самогубство. Вистрелив собі в голову.

- І його вже поховано? - спитав Мартін якимсь чужим голосом, що наче долинав до нього віддалеки.

- Ні. Після слідства тіло пароплавом повезли на схід. Усе це влаштували повірені його родичів.

- Швидко впоралися,- зауважив Мартін.

- Як швидко? Це сталося п’ять днів тому.

- П’ять днів тому?

- Атож, п’ять днів.

- А! - сказав Мартін і вийшов з готелю.

По дорозі додому Мартін зайшов на телеграф і надіслав телеграму до «Парфенону», радячи їм не баритися з друкуванням поеми. Мавши в