Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це не легко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудню він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав його й прочитав, стоячи тут-таки біля розчинених дверей, де й відібрав листа від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, що колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить запалити.

Листа було написано у спокійному тоні. У ньому не відчувалось ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Вона гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній і порядній людині. А тепер її батько й мати категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. Їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго від самого початку. В усьому листі вона тільки раз кинула йому докір, і то прикрий для Мартіна: «Якби ви стали на службу і спробували досягти певного становища...- писала вона.- Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, прошу не забувати. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно... Не намагайтеся побачити мене,- писала вона під кінець.- Це була б важка зустріч для нас обох, і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрості та болю і не скоро зумію загладити свою провину».

Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став «коханням одержимий», що ревно благає любові. «Будь ласка, відпиши мені і скажи лише одно - чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання».

Але ні другого дня, ні третього відповіді не було. «Запізнілий» лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його і цілі ночі Мартін мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, проте служники, що виходили на дзвоник, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, ледь рухаючись, і хоч Мартін часто його відвідував, але не важився сушити йому голову своїми прикрощами.

А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортерів наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався.

Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до тої міри, що анулював рахунок Мартіна і відтяв йому всі шляхи до сплати боргу. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення досягло високого рівня. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і з безпечної відстані гукали йому «волоцюга» і «лобур». Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.

Якось Мартін на вулиці в Окленді зустрів Гертруду і довідався про те, в чому й так був певний. Розлючений Бернард Хігінботем, вважаючи, що Мартін зганьбив усю їхню родину, заявив, що й на поріг його не пустить.

- Чого ти не виїдеш звідси, Мартіне? - спитала Гертруда.- Переїдь в інше місце й улаштуйся на роботу. А згодом, коли все забудеться, вернешся назад.

Мартін тільки покрутив головою, але відповісти нічого не відповів. Та й що він міг їй сказати? Його жахала страшна безодня, що пролягла між ним і родичами. Ніколи він не зможе її переступити і пояснити їм свої погляди - яка різниця між ніцшеанством та соціалізмом. Аніякою мовою не зумів би він пояснити й виправдати в їхніх очах свою поведінку. Порядність свою він міг би довести їм тільки тоді, коли б став на роботу. З цього вони починали й цим кінчали. Далі їхній розум не сягав. Ставай на службу! Знайди посаду! Бідні, темні раби, думав він, слухаючи сестру. Не диво, що світ належить дужим. Рабів гублять їхні рабські прагнення. Робота для них - золотий фетиш, перед яким вони падають ниць.

Коли Гертруда запропонувала йому гроші, він ще раз крутнув головою, хоч знав, що того ж самого дня йому знову доведеться йти до заставника.

- Ти поки що не попадайся Бернардові на очі,- дораджувала його Гертруда.- Через кілька місяців він заспокоїться - і тоді, коли схочеш, навіть візьме тебе за возія крам розвозити. Якщо я тобі коли буду потрібна, сповісти, і я зараз прийду. Чуєш?

Вона пішла, голосно схлипуючи, і, дивлячись на її огрядну постать і незграбну ходу, Мартін відчув, як серце йому боляче стислося. І коли він так глядів їй услід, ціла будівля ніцшеанського світогляду раптом захиталася. Легко було розводити абстракції про клас рабів, але не зовсім задовільно воно виглядало стосовно своїх близьких. Бо хіба його сестра Гертруда не раба, пригноблена дужим? Він гірко засміявся над парадоксальністю цієї ситуації. Який же з нього ніцшеанець, коли його світогляд захитався від першого повіву почуття, від тієї самої рабської моральності, бо це ж вона збудила в нього жалість до сестри. Справжня горда людина стоїть понад жалем і співчуттям. Жаль і співчуття зародились у підземних невільничих темницях і не більшого вони варті, як муки й піт нещасних та слабосилих.

 

РОЗДІЛ XL