Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Уже ко­ли б на ме­не, я б не од­да­ла нi­за­що.

- То ж ти… Про­ща­вай­те!

- Iди к бi­су!

- Ти хоч би про­ве­ла, - по­вер­нув­ся з сi­ней Сви­рид.

- Собак боїшся?

- Боюся.

Мар'я вий­шла за Сви­ри­дом. Вид­ко, да­ле­ко во­на йо­го про­во­ди­ла, що не швид­ко вер­ну­ла­ся i вся змо­че­на, як хлющ.

- Нехай йо­му, яке не­са­мо­ви­те над­во­рi! - трем­тя­чи й беру­чись на пiч, мо­ви­ла во­на до Хрис­тi.

Та мов­ча­ла. Пох­ню­пив­шись, си­дi­ла во­на у глу­хо­му кут­ку пiд ко­ми­ном i ду­ма­ла свою важ­ку дум­ку.

- От уже й за­жу­ри­ла­ся! Чо­го? - спи­та­ла Мар'я. Хрис­тя по­чала пла­ка­ти i на­рi­ка­ти на свою до­лю. Од­на бу­ла пам'ять вiд батька та ма­те­рi, та й ту доб­рi лю­ди зруй­ну­ва­ли!

- А на­що ж ти так по­ки­ну­ла?

- Я ж як на доб­рих ки­да­ла! - пла­ка­лась Хрис­тя.

Розмова їх не в'яза­ла­ся. Хрис­тя мовч­ки си­дi­ла бi­ля коми­на та, си­дя­чи, хи­та­ла­ся, а Мар'я ле­жа­ла бi­ля неї та ко­ли-не-коли важ­ко зiт­ха­ла.

На дру­гу нiч Мар'я як пiш­ла зве­чо­ра, то вер­ну­ла­ся геть за пiв­нiч. Хрис­тя чу­ла, як вiд неї нес­ло хме­лем. На тре­тю - чо­гось во­на не­пев­на бу­ла, чо­гось по­ло­ха­ла­ся, на­че ко­го до­жидалася. Уже й па­ни по­ля­га­ли спа­ти, а во­на все нишпори­ла­. Хрис­тя поб­ра­ла­ся на пiч i швид­ко зас­ну­ла, її збу­див який­сь ше­лест у ха­тi; во­на по­ча­ла дос­лу­ха­ти­ся - щось шеп­талося.

- Мар'є! - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя, пiд­вiв­ши го­ло­ву. Шеп­тан­ня за­мер­ло.

- Мар'є! - уд­ру­ге гук­ну­ла во­на на всю ха­ту.

- Чого? - обiз­ва­ла­ся та.

- Щось у ха­тi шеп­че… Ти чу­ла?

- Цить! - ти­хо од­ка­за­ла Мар'я. - Це - брат.

- Який брат?

- Здорова, зем­ляч­ко! - впiв­го­ло­са обiз­вав­ся хтось до неї…

- Цить! - зно­ву за­си­ча­ла Мар'я.

- Чого там цить? Не бiй­ся! Хрис­тя - зем­ляч­ка! - зно­ву од­казує той го­лос. Хрис­тя по­чу­ла, як щось ляп­ну­ло, не­мов хто ко­го, жар­ту­ючи, уда­рив; як Мар'я дзиз­ну­ла.

Христя пiз­на­ла той го­лос, пiз­на­ла Сви­ри­да i, повернув­шись до стi­ни, зак­ри­ла го­ло­ву свит­кою, щоб не чут­но бу­ло їх шеп­тан­ня.

На дру­гий день Мар'ю по­ча­ли роз­щи­ту­ва­ти.

- Я не хо­чу, щоб ти в мiй двiр ба­ху­рiв во­ди­ла! - ка­за­ла па­нi.

- А не хо­че­те, й не тре­ба! - ог­ри­за­лась Мар'я. - Я й са­ма не хо­чу у вас бу­ти. Зос­та­вай­те­ся з ти­ми, ко­го вам лег­ко дури­ти!

- Мовчи, а то ро­та за­го­род­жу! - гук­нув пан.

Мар'я пiш­ла i не поп­ро­ща­ла­ся; а Хрис­тя зос­та­ла­ся. Во­на пiд той свар­ли­вий час не пос­мi­ла за­мо­ви­ти па­нiї, що во­на од­на не встиг­не спра­ви­ти­ся i в гор­ни­цях, i бi­ля пе­чi. Її об­няла та­ка гiр­ка та рi­зу­ча ту­га i ра­зом страх на­су­вав з усiх бо­кiв, їй зда­ва­ло­ся, що її взя­то у не­во­лю; що з нею те­пер що схо­тять, те й зроб­лять; бу­дуть би­ти та нi­ве­чи­ти, i нiх­то її не по­жа­лiє, нiх­то не зас­ту­питься за неї; од­на, мов та би­лина се­ред ши­ро­ко­го по­ля, не­ве­лич­ка трi­соч­ка се­ред ки­пучого мо­ря!.. Вiд то­го стра­ху во­на нi­як не прий­де до пом­ки, не знає, де хо­дить, що ро­бить. З усiм во­на те­пер розгубил­ася, i ду­мок на­вiть не поз­би­рає до­ку­пи, так во­ни в неї вроз­тiч i бi­жать, i та­кi то все по­лох­ли­вi!

- Не ха­пай­ся так, Хрис­ти­но, - ка­же їй ти­хо Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Зро­би спер­шу од­но, та то­дi й за дру­ге прий­май­ся; а то як роз­поч­неш усе зра­зу, то тiльки час згаєш, а дi­ла не зро­биш. Це че­рез те, що ти ще не приз­ви­чаїла­ся до порядк­у; а то як по­ря­док зна­ти­меш, то i все га­разд бу­де… Ти не ду­май, Хрис­те, що ми то­бою ро­би­ти­ме­мо за ста­ру пла­ту: ми то­бi пла­ти над­ба­ви­мо.

- Важко, па­нiй­ко, са­мiй, - не див­ля­чись на неї, та­ки зiбра­лася з си­лою ви­мо­ви­ти Хрис­тя.

- Та то во­но тiльки здається то­бi так… А як дi­ла зберетьс­я ба­га­то, то й я то­бi до­по­мо­жу: уже ж i в ме­не двi ру­ки.

Христя нi­чо­го на те не од­ка­за­ла, тiльки по­ду­ма­ла: двi-то ру­ки в те­бе, та чиїми прий­деться жар заг­рi­ба­ти?

Бiля пе­чi во­на так ухор­ка­ла­ся, що лед­ве обiд вiд­да­ла. Пан все гу­кав на неї: то те прий­ми, то те по­дай.

- Та не гу­кай так на неї, Хрис­та ра­ди! - зас­ту­пи­ла­ся па­нi. - Як роз­гу­ка­єш, то то­дi вже ла­ду не жди.

Проценко си­дiв сум­ний, мов­чаз­ний; вiн тiльки ко­ли-не-коли об­мi­ряв Хрис­тю якимсь жа­лiс­ли­вим пог­ля­дом.

Пiсля обi­ду, про­хо­дя­чи кух­нею у свою ха­ту, вiн її запи­тав:

- То ви те­пер, Хрис­ти­но, са­мi зос­таєте­ся?

Наче нiж вго­ро­див­ся в її сер­це! Во­на по­чу­ла, як во­но за­колотилося в неї, за­ще­мi­ло. Пе­ред очи­ма щось мут­не забiгал­о, щось тем­не за­хо­ди­ло; пiд­бо­рiд­дя за­тi­па­ло­ся, об­личчя сi­па­ла миш­ка… Во­на мер­щiй вис­ко­чи­ла в сi­ни, щоб не зап­ла­ка­ти.

Отака бi­га­ни­на за цi­лий день, та­кий не­пев­ний струс та страх так її ви­мо­ри­ли, що во­на уве­че­рi по­чу­ва­ла се­бе нiку­ди кчем­ною: ру­ки й но­ги ни­ють; го­ло­ва, мов на­ли­та чим важ­ким, хи­литься; очи­ма яс­но не гля­не, щось зас­но­вує їх, мов пе­ред нею си­то нас­та­ви­ло. По­дав­ши па­нам са­мо­вар, во­на при­сi­ла на по­лу пе­ре­по­чи­ти, притк­ну­ла­ся го­ло­вою до од­вiр­ка та й са­ма нез­чу­ла­ся, ко­ли зад­рi­ма­ла.

I сниться їй сон, ма­рять її сон­нi при­чу­ди… Ба­чить во­на го­ру ви­со­ку, пок­ри­ту рiд­ким лi­сом, зас­ла­ну, на­че зе­ле­ним ки­ли­мом, гус­тою тра­вою; пiд го­рою си­нiє рiч­ка, мов хто бла­кит­ною сте­жеч­кою опо­вив го­ру. Ген за рiч­кою розiсла­лася до­ли­на, рiв­на та дов­га, очи­ма не схо­пиш то­го зе­ле­но­го­ прос­то­ру, да­ле­ким краєм то­не во­на у си­нiй бла­китi не­ба. Хрис­тя стоїть на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку, i ди­виться на до­ли­ну, роз­див­ляється навк­ру­ги. День. Сон­це стоїть над го­ло­вою, i йо­го зо­ло­те про­мiн­ня, на­че до­ро­ге ка­мiн­ня, го­рить, вiд­би­вається на зе­ле­нiй тра­вi; а чис­ту рiч­ку про­ни­зує до са­мо­го дна. Он се­ред пi­соч­ку зе­ле­не жабу­риння чор­нiв; он вiдз­на­чається кру­ча; ле­генькою хви­лею хи­тається по­рож­ня че­ре­паш­ка; там он п'явка пла­зае, а он ри­ба гра. Та скiльки її? Цi­лою че­рiд­кою так i су­не; спин­ки - чор­нi, бо­ки - срiб­но-зо­ло­тi, а очi з чер­во­ни­ми обiд­ка­ми… "Пi­ду над во­ду, спу­щу­ся над са­му рiч­ку, по­лю­бу­юся, як ри­ба виг­рає, а мо­же, й ску­па­юся, - ду­має Хрис­тя. - Там, пев­но, доб­ре ку­па­ти­ся: во­да чис­та, дно пi­ща­не. Пi­ду!" Хрис­тя спус­кається з го­ри. Та й слизька ж яка! Но­ги так i їдуть; ко­ли б ще не впас­ти. Хрис­тя на­дер­жу­еться, а її так i су­не, на­че хто по­пи­хає у спи­ну… Он над во­дою ро­жаїста вер­ба стоїть, гiл­ки свої аж на са­му во­ду пок­ла­ла. Там i хо­ло­док, там i за­ти­шок; чи й роз­дi­ти­ся там - нiх­то не по­ба­че, а налу­читься хто - схо­ва­ти­ся є де… Хрис­тя не йде, а бi­жить. Добiг­ав i