Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Коли-не-коли я виринала із гарячої, немов розпеченої пітьми, що огортала мене, намагаючись дотягнутися до самого серця.

Не знаю скільки часу минуло, може година, а може місяць, біль здавалося, ніколи не полишить моє тіло.

Нарешті, все скінчилося. Чи, може, тільки почалося? Я не знала. Знала лише, що навіть якщо захочу, то встати сама не зможу.

Відчуття реальності поволі поверталося до мене. Тепло від величезного каміна, холодна кам'яна підлога. Запах крові й диму забивався у ніздрі.

Розплющила очі, та все навколо розпливалося, тож я знову їх закрила.

До мого слуху долетіли важкі кроки й голоси.

– Якого темного, ти тут робиш? – зло прошипів Леон – В тебе було одне єдине завдання, та ти з ним не впорався! Нам потрібен був той драконоборець живим!

– Минулого разу, я зробив все як ви сказали, утім нічого не вийшло – звинувачуйте себе! – відповів йому низький голос.

– Справді? Айван Кривавий що, якийсь бог, щоб уникати розставлених магічних пасток? Та знаєш, це не страшно, і ти згодишся! – тихо проговорив відьмак.

– Щщщ… що? Але ми уклали договір! Я розказав вам про дівку! Без мене ви б її і досі шукали! Я мчав сюди, щоб попередити вас про те, що ціла армія прямує до Вічера просто в цю хвилину!

Голос чоловіка задзвенів від гніву і я могла б руку на відсіч дати, що вже десь його чула. Саме цей голос. Та свідомість моя була настільки втомленою, що здавалося, будь-які роздуми або спроби пригадати спричинять нову хвилю пекельного болю.

– Так, але згідно з договором, ти зобов’язався доставити драконоборця сюди. Нам був потрібен саме він. А відьму ми й самі знайшли. Магія, дорогенький – це тобі не жарти! Та зараз це не має значення. В нас нема часу.

О, я знала цей тон! Чоловік, що розмовляв з моїм колишнім міг вважати себе мертвим просто зараз, Леон говорив все це йому тільки, щоб потішити свою жагу крові і чужого жаху.

Він завжди любив залякувати жертви перед тим, як вбити. Окремий вид задоволення для нього.

– Та я тебе зараз! – проричав голос йому у відповідь і затих.

Почулися придушені стогони й хрипи.

– Ну, тихо, тихо, не сіпайся.

А потім знову настала тиша. Цікаво, хто ж це був? Невже, теж драконоборець? Та хто ж з них такий ненормальний, щоб укладати якісь контракти з відьмаками?

Якби мала сили то, певно, розсміялася б вголос.

Я пролежала на підлозі достатньо довго, щоб усе тіло налилося металевою важкістю.

– Нааая, вставай! Ну ж бо! Швидко! І очі відкрий. – почула ненависний голос.

Очі мимоволі відкрилися і я встала. Біль знову розлився по тілу.

Коли ж це скінчиться?!

– От помреш і обов'язково скінчиться, хоча… Хоча, може і ні. Ти мені такою подобаєшся набагато більше, ніж колись! – проговорив Леон.

Думки цей покидьок читає чи що?

З останніх сил пропхнула горлянкою слова, крізь зціплені зуби:

– Щоб ти в кучі здох!

– Я ж кажу, ти стала гарячіша!

Він гидливо посміхнувся. Я була впевнена, що відьмак навмисне тягнув мене у підвал голою, йому нічого не вартувало просто перенести мене туди. Та Леон насолоджувався моїм приниженням і болем.

Я завжди із жахом очікувала на наше одруження. І чесно кажучи, раділа, що вдалося його уникнути, навіть у такий спосіб.

Заштовхнувши мене до клітки, чоловік пішов.

Роззирнулася і побачила Холодного. Черепус все ще сидів у чорній напівпрозорій сфері, та вигляд мав кепський.

– Як ти? – спитала хрипким голосом.

– Думаю, так само як і ти. Бувало і краще.

Я розглядала незрозумілі символі, що тепер вплавилися у шкіру чорними лініями.

Якісь палички, гачки.

– Ти таке колись бачив? – спитала Холодного.

– Ні, ніколи. Але я ж і не експерт.

– Леон читав щось з книги Драконячої Пітьми. Гадаєш, він тепер верховний?

Черепус тихо фиркнув.

– Ще б він не був верховним! Хто ще може використовувати справжню пітьму! Та й кров в нього чорна. Бачив там, у залі, коли ти відключилася. Та потім, я і сам знепритомнів.

Я лише кивнула. Мене теж здивував колір його крові, та таке просте пояснення в голову не прийшло.

– Із того, що ти побачив, ти щось знаєш? – спитала.

– Ні. Одне скажу точно – ця магія якась інша. Набагато темніша. І страшніша.

Говорити більше не хотілося. На підлозі валялася якась ковдра – загорнулася в неї і відчувши тепло, почала поволі засинати.

– О, красуне моя! Прокинься! Відьомський час настав! Його відчуває кожен мій суглоб! – слідом за цими словами пролунав різкий сміх.

Я відкрила очі й втупилася у Леона.

– Згоден, згоден – поет з мене кепський, утім, нам вже час!

Відьомський час – зірка вже закотилася, а Ронд ще не з'явився.

Я майже не здивувалася, коли вийшовши із замку побачила Вільхельма Морта.

– Радий знову тебе бачити, Ная. Ти як раз встигаєш на свято. – проговорив він.

Цей високий, худий чоловік з довгим носом і цупкими червоними очима ще в дитинстві викликав у мене нудоту і жах. Зараз нічого не змінилося, хоча, мені здавалося, що більшим мій страх стати не може.

Леон відкрив палаючий яскравим полум’ям портал і ми опинилися на широкій галявині.

Попереду висився могильник Уінтерхейма.

Навколо нього, у формі трикутника стояли жертовники, залиті такою кількістю крові, що земля біля них перестала її поглинати, утворюючи болото.

Над могильником підіймався чорний густий дим. Скрізь валялися мертві тіла.

Я бачила у житті жертвоприношення, але таких – ніколи.

Могильник сам по собі нагадував гору із суміші землі та кісток. Тепер, зверху цієї купи тягнулися червоні стовбури енергії, що живили криваву стіну.

У підніжжя могильника стояли верховні відьмаки, однак жодної верховної відьми, що було дуже незвично.

Та й вираз обличчя деяких з них видався мені дивним. Наче… Наче вони не розуміють, що роблять!