Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Середа. Це ще не половина. Я мушу протриматися. Не хочу бачити цього мерзотника. Як же він мені ненависний! Мене гріють тільки думки про Енді, та й тропічне сонце, звичайно.

- Мадам, хазяїн чекає на вас за сніданком.

- Я поснідаю у кімнаті.

- Хазяїн не наказав, - повна покорність у голосі. - Прошу вас, мадам, його не можна злити.

- А те що?

В очах моєї помічниці промайнув жах. Вона швидко змахнула свій спогад, продовжила виконувати рутинні справи в кімнаті. Я вилізла з ліжка, одягла білий балахон, який вдалося виявити серед строкатих речей, вийшла не розчесавшись, не глянувши на себе в дзеркало.

- Доброго ранку, люба, чудово виглядаєш. Вирішив, що нам добре почати б снідати разом.

Усміхається до мене. Не єхидно, ні. Не злістно. Тренувався всю ніч чи що? У нормальних людей це вроджена суперздатність. Ми просто посміхаємось один одному, коли раді зустрічі.

Сідаю мовчки, вплітаю сніданок. Навіть дивитись на цього тирана зараз не хочу. Краще опустити погляд, уперти очі в підлогу, аби не тішити диявола. Він щось розповідає, питає. Я все ігнорую. Мене нема з ним. Я снідаю у компанії Енді. Чи може створити собі таку ілюзію? Ніби зі мною зараз він... Ні, небезпечно. Мені й дах зірвати може, почну до цього дідька чіплятися. Ні, нізащо. Терпи, Есмо, терпи.

- Оскільки сімейний обід ми відклали, проведемо ще один чудовий день разом. Так, Есмо? – я могла б повірити, що він такий веселий та добрий насправді, але це все маска. Я не повинна забувати, що переді мною вовк в овечій шкурі.

Смикаю губою мимоволі, слова не роняю. Мені все одно.

- Можемо потренуватись, якщо хочеш, поплавати, політати, покататися. Чого б ти хотіла?

- Я хочу побути насамоті.

- Давай ти мені розповіси, що тобі подобається, а я зроблю все, що ти захочеш.

Відповідь мою ніби не почув. Не зрозумів чи що?

- Я не хочу з тобою спілкуватись, і не хочу тут бути. Дай мені спокій, - кажу рівно, не кричу, але важке дихання приховати не змогла.

- Тоді виберу сам. З кроликом тобі не догодив... З шмотками теж. Що ж тобі таке зробити? Могла б і підказати… А, знаєш, байдуже. Ходімо.

Перемістив мене до своїх рук, несе. Я що? Куди мене тягнуть? Вже нема сил, щоб говорити. Він мене вичавлює однією своєю присутністю.

- Постав мене на землю! І не смій до мене торкатися!

- Е, ні, лапочко. Чим більше ми контактуємо, тим сильнішиме стаємо. Думаєш, Енді просто так з тобою бавився? Ні, все зі своїх корисливих спонукань. Чим більше контакту, тим краще. Як він це з тобою робив? Навряд чи просто обіймався, на руках не носив. Трахав, напевно. Так, він любить влаштовувати свій член там, де не слід.

Він несе мене вже на своєму плечі. Іде пляжем вальяжно. Моя дупа смажиться на сонці, відчуваю вже пече. І чомусь захотілося стиснути сідниці, коли він заговорив про секс. Я не встигла оживити в пам'яті наш з Енді секс, але тіло відгукнулося одне слово «трахав».

- Він не любив Естеліту так, як любив її я. Зовсім пацаном тоді був. Лише членом і думав. А я її любив по-справжньому. Вона була моєю душею. Ми бавилися з нею разом. Я вбивав кроликів, вона їх лікувала. Радості стільки було! Її очі сяяли. А потім ми трахалися як звірі… Це був найкращий час у моєму житті. Навіть стільки років тому я її пам'ятаю.

- Постав мене, будь ласка, - я втихомирила свій гнів. – Хочу бачити твої очі, коли ти все це кажеш.

Несподівано він послухався. Я виявилася ногами на піску. Перевела подих, підготувала себе до розмови, шум океану допоміг заспокоїти нерви.

- Навіщо ти її вбив? – ловлю його реакцію, хоча запитую уже зі співчуттям. На його обличчі заграли жовна, Діен голосно проковтнув. Очі лишилися непроникними, в них немає нічого, порожнеча.

- Це була випадковість…

- Ти хотів убити Енді?

- Ні, я ніколи цього не зробив би! Той поєдинок не був справжнім, ну точно не на смерть. Матінка жодному з нас не пробачила би убивство брата, та й не заподіяли б ми їй такого болю. Планували дійти до першої подряпини. Естеліта не знала про нашу умову, вона думала, що це всерйоз.

- Тоді навіщо ти мстиш братові? Ти хочеш забрати мене в нього, щоб йому було так боляче, як тобі тоді?

- Вона закрила його собою... Я ніколи йому цього не пробачу.

- Ти ідіот! Енді ні в чому не винен! Це вона зробила той вибір!

Він мовчить. Ми вже сидимо на піску. Я піддалася емоціям. Вже жалію диявола. Він втратив кохання всього свого життя і приречений на пусте існування. Щонайменше три сотні років йому потрібно прожити після того випадку. Але ж я не винна в тому, що сталося тоді!

- Ти призначена мені так само, як і йому, - ніби прочитав мої думки, одразу віднайшов, у чому я винна. - А отже ти моя. Так уже було. На цей раз все буде по-іншому, але я не здамся.

- Та навіщо я тобі потрібна? У тебе немає почуттів. Я тебе не покохаю. І я сама за себе можу вирішити, чия я!

- Це все нісенітниця. Ми можемо просто трахатись для задоволення. Тобі ж це подобається? Ну, ось знову відчуваю, що ти заводишся від одного слова. На тебе варто дунути, одразу палаєш. Дівчина з вогником. Мені подобається. Ти вже готова?