Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

До складу 44-тисячної армії генерала Леонтьєва було включено й полки Гетьманату, а також козацькі полки зі Слобожанщини та запорозькіх козаків, які лише перед тим, у березні 1734 р., повернулись на Запорожжя, облаштувавши неподалік від Чортомлика, на півострові, що омивався правим рукавом рік Дніпро та Підпільна, так звану Нову Січ (поблизу нинішнього с. Покровського Нікопольського р-ну).

Як і наприкінці XVII ст., під час Кримських походів князя В. Голіцина російська армія втратила чимало часу на підготовку до походу і в степ вступила лише на початку жовтня. А вже в середині місяця розпочалися проливні дощі, після яких ударили незвично ранні й сильні морози, які паралізували подальше просування військ. На скликаній Леонтьєвим військовій раді було ухвалено припинити похід. Незважаючи на відсутність великих битв в ході кампанії, загальні втрати армії генерала Леонтьєва склали близько 9 тисяч, головним чином тих солдатів і козаків, які загинули на зворотному шляху від перемерзання й хвороб. Крім того, одні лише козаки з Гетьманщини через нестачу кормів втратили 12 тисяч коней.

Так само вкрай невтішними були й результати походу фельдмаршала Мініха під Азов. Утім весною наступного року саме йому було доручено очолити похід на Крим. Цього разу в похід вирядили вже 95-тисячну армію. До походу було залучено 16 тисяч козаків-гетьманців (щоправда, більшість з них не мали коней, були погано озброєні, а чимало — дезертирували), а також слобідських козаків та 3,5 тисяч запорожців. Для російського командування важливою була участь останніх, адже вони добре знали топографію Північного Причорномор'я і були незамінними при проведенні розвідувальних операцій та визначенні маршрутів пересування військ. Саме запорозькі козаки в травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуреддин султана (одного з заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву.

У другій половині травня армія Мініха підійшла до Перекопської укріпленої лінії, і після кількаденних сутичок з кримськими татарами вторглася на півострів. По мірі просування російських військ в напрямку Бахчисарая кримці не вступали у відкритий бій, а, супроводжуючи російський табір, вдавались до дрібних сутичок, очікуючи на шанс увірватись у його середину. Крім того, кримський хан намагався відтіснити супротивника подалі від запасів питної води та продовольства та фуражу. У середині червня російські війська наблизились до Бахчисарая.

Шістнадцятого червня корпус генерал-майора Рєпніна, у складі якого перебувало близько тисячі запорожців, вступив у татарську столицю Бахчисарай. Ось як високо російський командувач Б. Мініх оцінював дії українців: «...они на марше в неприятельской земле всегда впереди имелись».

Обернувши на попіл Бахчисарай і Султансарай, російська армія була змушена знову повернутися в Україну. До відходу спонукали як непідготовленість військ до проведення бойових операцій у гірській місцевості, так і значні людські втрати, до яких спричинили не стільки бойові операції, скільки нестача води та продовольства. Загальні втрати армії Мініха склали не менше 30 тисяч чоловік. Особливо великими були втрати серед козацького війська, про яке фельдмаршал турбувався найменше, вважаючи, що гетьманці даремно лише хліб їдять, не приносячи ніякої користі.

Втрати України від війни значно виросли на початку наступного року, коли Кримська Орда прорвала пограничні захисні лінії й вторглася на територію Полтавського та Миргородського полків. За декілька днів ґрасування на півдні Гетьманщини татари вбили або захопили в полон близько 7 тисяч людей, спалили декілька сотень сіл і хуторів, вивели чимало худоби, завдавши загальних збитків на суму близько 350 тисяч рублів.

Невдачі минулих років не похитнули віри російського командування у свій загальний успіх, і навесні 1737 р. було розпочато підготовку до нової кампанії. Цього разу планувалось спрямувати армію генерал-фельдмаршала П. Лассі — усього близько 50 тисяч на Кримський півострів, а ще 70 тисяч військ на чолі з фельдмаршалом Б. Мініхом кинути на оволодіння турецької фортеці Очаків. Українські козаки були долучені до армії Мініха. Російська армія мала у своєму розпорядженні понад 60 гармат, але в неї не було спеціальних штурмових споряджень — драбин, стінобитних машин, засобів подолання ровів і валів. Унаслідок цього штурм призвів до величезних людських жертв. У сторони, яка нападала, за таких обставин взагалі було дуже мало шансів на успіх. Але, на щастя, їм допоміг випадок. Ядро випадково влучило в пороховий погріб у фортеці, і турки в паніці кинулися до кораблів. Скориставшись з цього, російські та українські війська увірвалися в Очаків. Взяття Очакова коштувало 24 тисячі життів російських солдатів і 5 тисяч українських козаків.

Гостра нестача продовольства та фуражу, а також епідемії хвороб змусили Мініха вже 5 липня вивести війська з Очакова, залишивши в ньому 8-тисячний гарнізон. Відхід головних сил армії прикривала запорозька кіннота. При відступі армії загинуло ще декілька тисяч вояків і близько 40 тисяч коней і волів, реквізованих на потреби армії в Україні. Більш успішно і, що головне, з меншими втратами розвивався похід військ генерал-фельдмаршала Лассі на Кримський півострів, де йому вдалося задати відчутної поразки ордам хана Менглі Ґерая, зруйнувати другу кримську столицю Карасу-Базар та з мінімальними втратами відійти в російські степи.

На наступний рік російське командування запланувало черговий похід на південь. Готуючись до нього, Мініх наказав реквізувати в населення Гетьманщини 46 тисяч волів, мобілізувати 15 тисяч козаків для участі в поході та викликати додатково 50 тисяч селян для несення обозної служби. Мобілізація 1738 р. остаточно руйнувала господарство Лівобережної України. Ще восени попереднього року відомий російський державний діяч, кабінет-міністр Артемій Петрович Волинський, прямуючи Лівобережжям, так змалював стан справ в Україні: «Аж до самого свого в'їзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена і яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо немає кому працювати та й немає чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено під час походу, а лишилося, то тепер забирають. У самому лише Ніжинському полку взято 14 тисяч волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладних відомостей».

Похід 1738 р. в черговий раз пройшов за звичним сценарієм: одна російська армія увійшла на територію Кримського півострова, зруйнувала Перекоп та ряд інших укріплень, і через відсутність належного тилового забезпечення була змушена повертатися назад. Тим часом величезна російсько-українська армія (усього близько 108 тисяч