Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Вільною рукою Тео витер Мартині сльози, і вона, заплющивши очі, накрила його долоню своєю і притулилася щокою. Він відчував її тремтіння і чудово розумів її стан: у його персональному часовому відрізку, крах звичного благополучного життя він пережив не так вже й давно, всього кілька років тому. Участь у проєкті подарувала йому можливість віддалити той період, але не полегшила переживань та ще й додала нові, не менш драматичні.

— Тобі страшно, але без чіпа теж є життя, — сказав він, і Марта, не розплющуючи очей, кивнула на знак того, що розуміє. — Ти втратиш звичний статус, але, зробивши цей крок у невідомість, збережеш своє життя і... не лишишся сама. Поруч є люди, які готові тебе підтримати і допомогти: Аян, Боб, Уна... І в Річковому порту, я впевнений, у тебе є друзі, які теж не стоятимуть осторонь.

— А ти? — запитала Марта, розплющивши очі й поглянувши на нього.

— І я. Я вже тут, бо дуже добре знаю, як це: чекати невідворотне на самоті.

Мартин сумний погляд блукав по його обличчю, зупиняючись то на щоці з тату, то на губах. Зрештою, вона важко зітхнула і прошепотіла:

— Ти проходив через це сам?

— Так. До мене нікого не пускали, а ти не ізольована. Тому я тут.

— Дякую...

Тео, який також розглядав Марту, кивнув, а потім запитав:

— Ти щось їла сьогодні?

— Ні...

Свого часу йому також не хотілося їсти, але це не вихід.

— То, може, таки чай? Тобі потрібні сили, щоб пережити завтра.

— Хороша ідея, — вона нервово осміхнулася й шмигнула носом.

Тео прибрав від неї руки, давши можливість привести себе до ладу: витерти сльози, поправити волосся.

— Ходімо на кухню? Чи питимемо тут? — запитала вона.

— На кухню, — відповів Тео, підвівшись, адже в сусідньому будинку вже давно тремтіли штори: хтось із малих за ними стежив, а, можливо, і всі разом.

Уточнивши, який Тео буде чай, Марта тремтячими руками дістала чашки з посудомийної машини, поставила одну на стіл, іншу — до автомата і, натиснувши на кнопки, вказала вид чаю, об’єм і температуру. Отримавши завдання, апарат замуркотів, як кіт, і згодом до чашки полився ароматний трав'яний чай. Потім Марта дістала тарілку, на яку з пакунка виклала печиво, а потім ізнову відкрила посудомийку й дістала ще одну чашку.

— Ця зайва, — сказав Тео, який, склавши руки на грудях, стояв поруч і невідривно стежив за нею. Хотілося її обійняти, але не знав, як вона відреагує, тому просто спостерігав.

— Точно, — осміхнулася Марта.

Вона відкрила посудомийку й хотіла повернути чашку на місце, але та вислизнула з руки. Марта зойкнула і відступила на крок, а Тео встиг піймати норовливий посуд.

— Все добре, вона ціла, ось, — він показав їй врятовану чашку.

— Дякую... — Марта, схлипнувши, прикрила очі руками. — Щось я... — вона похитала головою й запнулася, не знаючи, яке слово краще схарактеризувало б її теперішній стан, адже почувалася розбитою і розгубленою водночас.

Тео поставив чашку на стіл і, наблизившись до Марти, обережно взяв її за плечі.

— Ти нервуєшся. У твоїй ситуації це неминуче, але спробуй перевести увагу на щось інше.

— На що? — вона задерла голову, щоб поглянути йому в очі.

— Як варіант, на чай. Ти вже визначилася, який хочеш?

— Який хочу? — перепитала Марта, перевівши погляд на його губи і поклавши руки йому на талію.

— Так. Який, — повторив Тео, притягнувши її до себе, і відчув, як її руки ковзнули йому на спину.

Вона його не відштовхувала, тому він вирішив не зупинятися: завів праву руку їй на потилицю, схилився й обережно торкнувся губами її губ. Марта заплющила очі й шумно видихнула. Невагомі поцілунки, якими Тео покривав то верхню, то нижню губу, дарували приємні хвилюючі відчуття дотику, дурманили їй голову, розливалися гарячими пульсуючими хвилями по тілу і спонукали дужче притиснутися до нього. Він посилив обійми, його губи здійснили мандрівку невидимою стежкою до Мартиної скроні, спустилися до шиї і знову повернулися до губ, неочікувано отримавши поцілунок у відповідь.

Тео на мить завмер, оцінюючи подальші перспективи розвитку подій, зустрів затуманений погляд і знову схилився до її губ. Не перериваючи поцілунку, він підхопив Марту на руки, всадив на кухонний стіл і став між її розведених ніг, якими вона міцно його обхопила, а її руки потягнулися до верхніх ґудзиків його сірої церковної сорочки.

Ніби десь здаля почувся тихий сигнал, який нагадав про приготований чай.

Марта відхилилася, видихнула, поглянула на Тео, на чай, потім знову на Тео і прошепотіла:

— Нам краще перейти до гостьової кімнати. Це поруч...

— Як скажеш.

Вже за мить вони опинилися в сусідній кімнаті і, не перериваючи поцілунків, скинули на підлогу одяг. Сівши на ліжко, Марта простягнула до Тео руки, і він, не вагаючись, поринув у її обійми.

Уранці Лія, спустивши службову машину на тротуар перед Мартиним будинком, не поспішала виходити. Софія й Сузанна розповіли їй і Віктору, що насправді сталося з їхнім колишнім капітаном, і що Марта до ранку має зробити свій вибір, який визначить її подальшу долю.

Лія не уявляла, що обрала би вона на місці подруги. Цієї ночі вона чергувала. Кілька разів наближалася до Мартиного будинку, зазирала у вікно, стукала, але та не відповідала. Трекер показував, що Марта вдома, а сканер, який би показав її точне місцеперебування, Лія забула у відділку і не хотіла за ним повертатися, адже там була Єва і її люди. Мабуть, Марта прийняла снодійне, аби важкі думи не мучили до ранку і спить... хай відпочиває.

Наважившись, Лія вийшла з машини, підійшла до вхідних дверей і натиснула на кнопку домофона. Вона підготувала цілу промову, аби заспокоїти й підбадьорити подругу...

— Заходь, — почула вона бадьорий Мартин голос.

Це було несподівано. Здивовано звівши брови, Лія зайшла до будинку.

— Я зголосилася привезти тебе на кремацію того нещасного, який сьогодні виконає роль твого батька, гадала, ти вся на нервах перед вирішальним вибором, — говорила вона, прямуючи до кухні, — а ти... — Лія зупинилася й втупила погляд у Тео, який сидів за столом і пив каву. — Привіт.