Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

— Добре, що ти в мене машиніст. У вас у Бінєжеві, щойно хлопчик народиться, мати одразу каже, що він у неї на локомотив піде…

Отак усі шпильками перекидаються, кожен пильнує, чи звернуться до нього, щоб якнайшвидше відповісти, а я сів на траву за спиною в Баруха Фінці, контролера зі Ступа, сказав, що спершу просто розімну пальці, поки всі не напалися, щоб я грав. Фарука навіть не помітили, як прийшов, не те що не привітались, але він уже пропхався між економом Муйо і отим Буразеровичем, чийого імені не знаю, всі звуть його Бураз, по-перше, через прізвище, по-друге — бо возить контрабандний тютюн із Герцеґовини й так заробляє ще три кочегарські платні, і онде мій Фарук, уже вхопив овочевого пирога і кислого молока, та все поглядає на той бурек, що його ліпила Буразова Ганка, бо в неї в начинці найбільше м’яса, щоб усі бачили, як добре її чоловік заробляє. Я його їсти не можу й крапка. Не тому, що гордість не дозволяє, а тому, що всім відомо, скільки м’яса й картоплі має бути в пирозі. Та ще й тому не їстиму, щоб мені Бураз нічого не сказав, бо від нього дотепів не терплю. От і дивлюся через Барухове плече на мого Фарука, що наминає овочевий пиріг, розпочав, бідолаха, з найпіснішого, але все очей не зводить із бурека й благає того свого дрібненького Бога, щоби Бураз відвернувся й не встиг сказати: «Іншалла, колего, ти, певно, з позавчорашнього дня не їв, дивись не вдавися. Ти тільки поглянь на нього, як верблюд Мухаммадів, алейгіселам[112], ото вже наїсися нині, на місяць наперед вистачить…». Усе це і хтозна-що іще наверзе Бураз, якщо Фарук зарано до бурека потягнеться. Ото й чекає тепер друг мій добрий, щоб той мерзотник припинив пантрувати тарелю зі своїм буреком.

— Ех, біда та й годі, коли вже його фінансова інспекція упіймає, — пробурмотів Барух Фінці, хоч навіть не бачив, що ми на одне дивимося.

— Якщо й зловить, пізно буде, — сказав я, а Барух стрепенувся, вже відкрив був рота, щоби збрехати, мовляв, то він просто аби сказати, та я вхопив його за плечі, кажу:

— Хай собі, Баруху, нехай, я такої ж думки, що й ти.

— Але людина ніколи не може бути певна, — каже він, розвертаючись до мене, — а твій акордеон у порядку?

Не знав я, що й відповісти йому, про акордеон так не питають. Він завжди однаковий, якщо тільки не тягаєш його по соколацьких весіллях і його там ракією не поливають. Але Барух питає, просто щоб змінити тему розмови. Він завжди такий: скаже і навтьоки. А чоловік він добрий.

— Облиш акордеон, скажи краще, чи ти сам у порядку, як Симха, як діти?

Коли він глянув на мене після цього, я вже знав, що недоречне щось запитав.

— Знаєш, Хамзо, а моя Симха померла, вже шість місяців тому. Просто вислизнула з ліжка одного ранку, і не стало її.

Язик у мене затерп, шукаю те перше, що треба сказати, а коли його підшуковуєш — завжди знайдеш не те.

— Баруху, друже, чого ж ти мені не сказав?

Він дивиться, очі в нього аж зробилися дрібніші й запали, каже:

— Ти досі не питав, інші теж не питали, то я й вирішив, що краще нічого не казати. Щоб не псувати теферич. Тобі від цього розуму не додалось, а мені легше не стало. Виходить, краще було не казати.

— А діти? Як же твої діти?

— Ха, як діти! Менший знайшов матір у старшому, і так вісім разів. Ганяють подвір’ям, зібрати докупи годі. І крий Боже мені котресь ударити, як же я його битиму, коли без матері лишилося. Ти же знаєш, які дітиська: користуються тим, що батько їхній розм’ж. А я дивлюся на них, слухаю, як сміються, і добре мені, навіть якщо останню тарілку в домі розіб’ють. Але бачу, що це не вони лишилися без матері, це я лишився без Симхи. Ось так, Хамзо, такі справи. Ну ж бо, заграй нам гарненько, а решта нехай іде своїм ходом.

Я навіть не запитав його, якої заграти, розпочав стиха, все сподівався, що інші навіть не озирнуться, бо в них свої розмови, — «Що за тугу сутінки приносять». Повільно виграю, повільніше, ніж треба, але чим далі заходжу, тим ясніше мені, що для Баруха Фінці я мав би вибрати якусь іншу, бо коли дійду до отого місця — «Мила кличе милого, майже бездиханна», — він може згадати про те, про що зараз не треба згадувати. І я все тягну, повторюю і доспівую, та скільки б не тягнув, пісню все одно доведеться закінчити.

— Не вагайся, Хамзо, якщо зараз хто сльозу й пустить, ніхто його не питатиме, чому…

Коли він це сказав, я акордеона скинув з плечей. Побіг через галявину, туди, до води, межи верби, і тільки боявся, щоб ніхто за мною не пішов. На щастя, ніхто й не пішов. Або їх Барух зупинив, або подумали, що мені посеред пісні припекло попісяти. Але нічого такого, просто шкереберть пішов день, відколи Фарук Беширлія зажадав проїхатись у фіакрі.

Я стояв на камені, а вода текла ліворуч і праворуч від мене. Далі було нікуди. Я міг скочити у цей крутіж, у річку, що народжувалася з тисячі джерел, але нічого б не змінилося. Вода була крижана, як ніж у снігу, як минула зима, і ніколи їй не нагрітися до температури людини й повітря. Форель, що живе в тій воді, нічого не знає про червень, про спекотні дні, про сонце, що б’є в тім’ячко, не знає прохолодного іґманського вітерцю, який вирізняє це місто серед усіх інших місць на світі. Я міг стрибнути в ту холодну воду, але спромігся б забути усе лиш ненадовго. І те, як сильно Фарук Беширлія був схожий на мерця перед тим, як усівся в фіакр, і те, що в точці, де з’єднуються ряди платанів, бачив свою смерть, і те, як Барух Фінці думав, що я його не чую, і те, як мусив сказати мені, що в нього померла дружина, попросити мене заспівати, і коли я обрав не ту пісню, пісню, в якій мила кличе милого, майже бездиханна, і в якій, недоспіваній, говориться: «Серце любе, чи ще згадуєш про мене?» — все