Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

– Ви бачили цю дівчину? – Я ловила людей, що проходили повз, і тикала їм під ніс фотографію. – Може, випадково? Або в місті?

Незабаром коридор спорожнів. Схоже, серед персоналу поширилися чутки про моє заняття і люди обирали інший шлях.

Ну й добре. Я подумки подякувала Алону за те, що він мене не контролював, дозволив переміщатися адміністративними поверхами під чесне слово, і змінила місце засідки.

Першою на зовнішніх сходах мені трапилась юна чорноока смаглявка в простенькому, але ошатному вбранні.

– Добридень! – Я хотіла справити гарне враження. – Будьте люб’язні, затримайтеся на хвилиночку. Ви зустрічали цю дівчину?

Вона кинула швидкий погляд на світлину і зблідла. Притиснула руки до горла, впала на коліна і стукнулась лобом у підлогу. Почала щось бурмотіти про свого хворого батька, про молодшого братика, про сестру, про померлу матір…

– Нічого страшного. – Я не уявляла, як реагувати в таких ситуаціях. – Не хвилюйтеся, що не змогли допомогти. У мене все одно немає грошей. Взагалі. Чесно.

Незнайомка схопила мою руку. Серце на мить пішло в п’яти – я боялася, що у мене може проявитися щось на кшталт небезпечних рукавичок Ріка.

– Я віддам, – Смаглявка ревіла білугою. – Все віддам!

Потім ця дівчина зірвалася з місця і помчала коридором зі швидкістю сполоханої лані.

Я встигла допитати ще сімох, коли вона повернулася.

– Ось, – тицьнула мені в руки неохайний пакунок. – Там усе. Що тепер зі мною буде?!

«Це зізнання в крадіжці?» – майнула думка.

– Нічого. – Я не збиралася грати в правосуддя і вершити чужі долі. – Повернемо речі законним власникам. Чиї вони?

Смаглявка з жахом втупилася в мене.

– Ні! – скрикнула відчайдушно. – Ні! Я пам’ятаю договір! Я не порушу ко… Кофі … Конфіцальність.

Дивилася вона на фотографію.

– Ти обікрала Айру Керейру? – здивувалась я. – Дівчину зі знімка? Тут, у Долінеї? Де вона живе? Обіцяю, у тебе не буде неприємностей.

Незнайомка закричала і кинулася геть. Наздогнати її я не змогла б – бігала вона швидше за олімпійських чемпіонів. До того ж не впевнена, чи був сенс за нею ганятися. Раптом вона ненормальна і в пакунку – звичайне сміття? Чи просто помилилась?

Я повернулася в підсобку. Розкрила здобич і розчарувалася.

Якісь гроші, як варіант – квитки. Точно не з Землі. Як на мене, марний доказ. Хіба що люди дізнавача відстежать їх за серійними номерами – якщо в Долінеї використовуються серійні номери.

Жменя шпильок для волосся та багато ґудзиків із блискітками. Можливо, такі виробляють і в цьому світі. Знову-таки без допомоги долінейців не обійтися.

Шовковий шарф без етикетки. Ношені кімнатні капці зі стоптаною емблемою на підошві. Довга чорна спідниця. Коробочка з написом незнайомою мовою.

Я відчула, як випаровується надія. Невідома смаглявка напевно крала вперше. Кажуть, у страху очі великі, ось ця дівчина і жила, чекаючи відплати. Її замучила совість, і вона поспішила покаятися за найменшого натяку на гріх.

Коробочка була легкою, але в ній відчувалося щось масивне. Я відкрила її без особливого ентузіазму – і остовпіла.

На оксамитовій хусточці лежав мобільний телефон. Досить старий на вигляд (у мене такий був у випускному класі), прикрашений наклейками і малюнками. Всі роз’єми чисті, екран не подряпаний, кнопки майже в ідеальному стані. Схоже, власник беріг його як зіницю ока.

«До шістнадцяти років Аріна жила дуже бідно», – я боялася повірити в удачу, але все ж натиснула кнопку включення.

Телефон ожив.

«Або попросить пароль, або батарея на останньому подиху», – підказував здоровий глузд, проте мені раптом захотілося дива.

Диво сталося наполовину. Ніякого пароля не вимагалося, проте рівень заряду батареї був низький.

У коридорі за прочиненими дверима почулися кроки. Від гріха подалі я стиснула телефон і прошмигнула до вбиральні прямо перед носом Граса, який зойкнув і невпевнено повідомив, що дізнавач Кано бажає зі мною поговорити.

– У мене проблеми зі шлунком. – Я гортала меню з такою швидкістю, що пальці почало щипати. – Нехай почекає.

Нічого. Ніяких вхідних/вихідних дзвінків. У Контактах сімнадцять номерів, причому всі вони або мама/робота, або Надя/школа, або уч.мат/уч.фіз. Повідомленнями з новорічними та різдвяними привітаннями забита SIM-картка, але жодного не отримано за останні два роки. На карті пам’яті молодіжна музика, старі фотографії та відео.

– Леді Анно, у вас усе гаразд? – долинуло зовні.

– Все чудово!

Я натиснула на злив і, поки вирувала вода, переглянула фото. Здебільшого пейзажі, на деяких – худа жінка в непримітному одязі і дві дівчинки років тринадцяти-чотирнадцяти. Селфі Аріна не робила.

– Покликати лікаря? – не вгамовувався Грас. – Чи леді Роксінель?

«Тільки їх зараз не вистачало!» – я завмерла, придумуючи, як виграти ще кілька хвилин.