Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 112
Перейти на сторінку:
подумав Лисиця, напружившись. – План є план. А вона старанний виконавець. Не відступить. Тримайся».

– Нічого цікавого, – зморщив фейс професор, теж кажучи тихо. – Убитий – Платон Піменов – дивна людина. Для мене татуювальники – це Кречетів типаж. Грубі, жорсткі мужики. Рокери. Нахабні й брутальні. А тут…

– Ботан? – підкинула варіант Олена. – Мамусин синочок?

– Щось середнє, – удав безтурботного професор. – І люди йому не такі. І світ поганий. І все навколо – суцільний обман. А як на мене, – фізично треба більше працювати. Менше думатимеш. Ото, дивись, і попустить. Багато філософії – це як багато грошей. Починаєш втрачати зв’язок із реальністю. А потім боляче падати. Як не крути, а гепнешся на землю.

– Але ж це не причина для вбивства? – застрибнула в сідло улюбленого коника Олена. І «старший слідчий» випхався з неї ніби шило з мішка.

– Хтозна, – стенув плечима Богдан. – Із того, що маємо, не можна сказати напевно. Усе таке невиразне. Бліде. Нечітке.

– Піменова вбили так само, як і Кречета, – зауважила Олена, з чим не можна було не погодитись.

– Так, – підпер руками підборіддя «майже-журналіст» і говорив усе так же тихо. – Але це не доводить, що вбивця той самий. Імітації ніхто ще не скасовував. Чом би й не пустити слідство хибним шляхом? Ідея не оригінальна, але помічна. Тут може бути те ж саме.

– Може, – стенула плечима дівчина. – А може, й ні. Якщо між убитими є зв’язок. А він є. Кречет же теж ніби з Тореза?

– Так. Народився там. А потім навчався в сімдесятій гімназії. Тут. У Донецьку. Яку пізніше закінчив і Піменов.

– Отак? – напружилася старший слідчий. – Так тут і треба ж потанцювати.

Лисиця уважно стежив за нею. Про свою «дотичність» до гімназії не згадала. А був же шанс.

– Та ми ж і гопака, і нижній брейк, – повів захоплено професор. – Але більше нічого не знайшли. Може, вони й знайомі не були. В усякому разі, про це нам невідомо. Але, крім татуювальництва, є ще одна ниточка, спільна для них.

– І що ж це?

– Секта мінеритів, – сказав Богдан і вперся в дівчину очима. – Не чула про неї?

– Та хто ж тут не чув? – Олена широко всміхнулася. – Збіговисько клоунів. Татух наробили і гнуть кирпу. Герметичну секту клеять із себе. А насправді – цирк. Лохотрон. Верхи можуть, а низи хочуть.

– А в тебе ж теж є татуха їхня. – Професор пішов ва-банк.

– А ти помітив? – встромила в чоловіка уважні очі Олена. – Мені здавалося, ти тоді був аж надто зайнятий для цього.

Лисиця почервонів. І справді. Та ніч була такою шаленою. Але не чекав він таких слів від богині. Зате міг чекати від «актриси». Але хто з них це сказав? Розбирайся.

– То ти теж сект… сектантка?

– Що? – дівчина зайшлася сміхом. – Ну, ти даєш! Ні, звісно. То просто тату.

– Добре. Тату. Але чому саме таке?

– Довга історія.

– Я нікуди не поспішаю.

– Воно тобі не треба.

– Не треба б – не питав.

– Я найбільше не терплю насильства.

– Тут немає жодного насильства. Просто хочу дізнатися.

– Проти моєї волі?

– А чому ти не хочеш розказати?

– Мені не дуже приємно.

– Ти ж казала, що я тобі не чужий. Хіба не маю права?

– Не знаю.

– Розкажи – ніби психологу. Стане легше. І проблема зменшиться. – Лисиця ще раз глянув на плазму. Ішли англійські титри.

– Не думаю, – заперечливо покрутила головою дівчина.

– Ти спробуй. А раптом вийде? – Лисиця продукував щирість шаленими тоннами.

– Гаразд… – здалася пані капітан. Чи просто продовжила гру? – Якось ми на роботі понапивалися… Але, – Олена ніби враз отямилася й відразу ж виправилася: – то було тільки раз. Після того майже не вживаю.

– І? – не звернув уваги на ці деталі професор.

– І я побилася об заклад. З Колесниченком.

«Колесниченко? – стрельнуло у Лисиці в голові й кулаки несвідомо стиснулись. – Цей чмир-“алігатор”? Дідько! Роздавив би його, як таргана».

– Про що? – спробував сказати лагідно вголос, придавивши в собі цей спалах гніву. Майже вийшло.

– Що зваблю Луньова.

– Луньова??? – ледь не вистрибнули на волю Лисицині очі. – А це ще що за кадр?

– Та є в нас у слідстві один. Кажуть про нього, що він, ну, цей, нетрадиційний, частенько в забігайлівці одній гламурній буває. Ну, дуже гламурній.

– «Алі-Баба-Алі-Дід»? – видав Богдан.

– А ти звідки знаєш?

– Я багато про що знаю.

– Я починаю тебе боятися.

«Знала б ти, як я тебе боюся», – блимнуло в Лисиці.

– І що ж було далі? – запитав уголос.

– Нічого в мене не вийшло.

– Тобто? – аж подався вперед Богдан. – У тебе – і не вийшло? Так буває?

– Угу. Які тільки викрутаси біля нього не виробляла, як не вишивала, а він – хоч би що.

– Так і не підморгнув?

– Навіть не глянув.

– Залізний Фелікс…

– Ще крутіший.

– Ну а татуху де набила? Не в Кречета?

– Ні. В Юрґена.

– А хіба такі тату можна де завгодно зробити?

– Звісно. Це анциферовці просто байки парять, що тільки «обрані» татуювальники можуть це. А Юрґен – чувак сам по собі. І плювати на все хотів. Живе, як хоче. І робить, що хоче.

– А я чув, що там така дисципліна. І відступників просто вбивають.

– Видають бажане за дійсне. Це все піар. Джинса. Так здається у вас називається замовна брехня?

– Ага. Майже.

– От вони й знайшли одного лузера-журналюгу. Приплатили. Той собі ім’я зробив, а їх розпіарив на цілий Донбас. Круті тобі «масони-ілюмінати». «Коза ностра». Багато хто повірив. І тиражують казочки.

– Отак усе просто? – вирвалося в Лисиці.

– Тобто?

– Ну, така ніби серйозна структура, – почав виправдовуватися.

– Облиш, – зморщила носик дівчина. – Ширма.

– Ну, і що в цій історії неприємного?

– А… Пиятика. Суперечка та дурнувата. Луньов цей, гомик…

– Забудь. Усе ж позаду.

Знову глянув на телевізор. Там саме розпочиналися ще одні пригоди білої людини серед тубільців чергової Амазонії чи ще чогось дикунсько-екзотичного. Ведучий – невисокий чоловік непоказної зовнішності з невеликим барильцем пуза – йшов «непрохідними лісами» і «вводив у курс справи». Вони так часто роблять. Давно вже помітив це.

– Тату ж залишилося, – відповіла дівчина, впіймавши Лисицю «на гарячому». Бо знову погляд відклеївся від неї. Непорядок. Конкуренція. Але нічого не сказала. Тільки суворо «спопелила». – Спочатку хотіла вивести. А потім глянула в дзеркало, подумала і – лишила. Нехай. Пам’ять про дурість. Бачитиму і згадуватиму.

– Краще така пам’ять, ніж, не доведи, Господи, трагічне щось.

– Та тут усього потрошку. У пам’яті й такі дурниці. І трагедії. Вистачає.

– Тепер можна посміятися.

– Мені не дуже смішно. А коли згадаю, як боліло… Нехай йому грець.

– А що – реально болить?

– Стоматолог відпочиває.

– А може – це ти так біль переносиш. А є такі супермени, що нуль емоцій.

– Щасливі.

Офіціант-чепурун приніс замовлення. Акуратно виставив на стіл. Почали вечерю.

Лисиця жував і перемовлявся з «візаві». Жартував. Усміхався. Для стороннього ока здавався щасливим. Насправді ж… У душí він несамовито радів. Витанцьовував. Стрибав від задоволення вище голови. «Актриса» випарувалася. І перед ним – знову богиня. Знову його богиня. Яку – не треба нічого вигадувати – кохав. Широкими очима милувався нею. Пив її звабливий образ. Хотів. Бажав. Прагнув. Після Олениних пояснень у нього ніби камінь з плечей звалився. Чи це просто красива казка? Вигадала на ходу. Або й підготувала давно. Та як перевіриш? Отож. І він переконував себе, що правда. Дуже хотів у це вірити. І – вірив. Тоді все ставало на свої місця. Дівчина зробила дурницю. Шкодує про це. Але тату залишила. Нагадування про хвилинну слабкість. І все тепер буде – як і раніше. І ніяка вона не агентеса. І все він просто вигадав. А це він уміє добре. Сам потрапив до своїх же сітей. І вся та Лисицина «конспірологія» здається тепер дурницею. Яка й на голову не налазить.

Лисиця знову подивився на екран. На автоматі. Тягне його туди. Ідіотизм! Пересісти чи що? Олена ж ось, перед тобою. Насолоджуйся. Живи нею. А він… Телевізора не бачив? Чи NatGeo ніколи не дивився? Але ж ні… Устромив безсоромні баньки…

На екрані – титри: Архіпелаг Мунталай… Наступний напис – острів Пагай-Йота… Далі – плем’я мітитака…

Репортер намагається розвернути життя невідомого дикунського племені різними гранями. Раніше він зосереджено розглядав дивовижну зброю тубільців, тепер уважно

1 ... 96 97 98 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"