Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 100
Перейти на сторінку:
Не знаю, чи ти чула, але наразі приблизно сто п’ятдесят звірів на волі. Це послугувало непоганим відвертанням уваги.

— Коли вони дізнаються…

— О-о-о, вони будуть дуже розлючені, — сказала Джейн. — Але після сьогоднішнього дня навряд чи вони зможуть хоч щось вдіяти. У кожному разі, я подумала, що ти захочеш бути тут. Побачити його.

Не мовивши більше ні слова, вона поклала свою долоню на накривку чайника і зняла її. За грубо зробленим отвором панувала важка, чавунна темрява, що пахла попелом та димом. На мить ніщо не ворухнулося.

Через декілька секунд щось заворушилось у глибині чайничка. Крихітний срібний дракончик злетів із темряви на крильцях колібрі. Він завис перед нами, і його сріблясте тіло переливалось у промінні полудневого сонця, наче ртуть. Його великі допитливі очі розглядали нас якусь мить.

— А ось і ти, — промовила Джейн. — Я так давно хотіла зустрі­тися з тобою.

Дракон завис навпроти її обличчя.

— Тепер ти вільний, — сказала вона. — Сподіваюся, що ми загалом поводилися з тобою гідно.

Дракон нічого не сказав. Він повисів у повітрі ще якусь мить, після чого зник у небі, ніби смужка яскравої блискавки. Джейн дивилася йому вслід із виразом тужливого задоволення.

— Я подумала, що ти, як ніхто інший, оціниш це, — сказала Джейн. — Щиро мовлячи, це ти мене надихнула. Якщо ти змогла звільнити всіх цих тварин, то… — Вона, сміючись, на мить замовкла. — Ти встановила планку до біса високо.

— Як тепер хтось знаходитиме мене? — запитала я.

— Повір, вони знайдуть, — відповіла Джейн. — Таким самим шляхом, як вони знаходили й нас, коли потребували допомоги. Можливо, я б могла допомогти тобі з цим.

— Ми б скористалися твоєю допомогою, — сказала я. — Ти знаєш цей світ краще, ніж будь-хто з нас.

— Хто ми?

— Деякі люди, — відповіла я. — Друзі.

— Ми тепер з тобою друзі, Маржан? — запитала Джейн.

— Гадаю, могли б бути, — сказала я.

— У такому разі так, — відповіла Джейн. — Я погоджуюся. Джейкоб також.

— Хто такий Джейкоб?

Джейн кивнула в бік дороги. Там стояв припаркований знайомий чорний седан. Водій, притулившись до пасажирських дверей, ліниво махнув нам татуйованою рукою.

— Ти можеш йому довіряти? — запитала я.

— Не всі ми поганці, — відповіла Джейн.

— Ми починаємо через кілька тижнів, — сказала я. — Є дещо, про що я повинна подбати в першу чергу.

Політ до Лондона був довгим і незручним. Нам із доктором Батістом довелося сидіти в самому кінці літака, тому що це були єдині місця, які я могла замовити в найкоротший термін і вкластися в бюджет. Але я не переймалася комфортом.

Саймон Стоддард не видавався здивованим, коли дізнався про мій приїзд, як не здивувався й тому, що я хотіла йому розповісти. У Кіплінґа пір’я випадало жмуттям. Його кігті тріщали й розколювалися, коли він ішов, а м’язи тремтіли від кожного кроку. Його зір погіршувався. Саймон вислухав мене й мої зізнання спокійно, навіть стурбовано, а потім запросив нас із доктором Батістом до маєтку.

Їдучи вузькими сільськими путівцями до маєтку, я відчула легкість усередині мене. Правда, яку я знала, більше не лякала мене. Тепер вона належала іншим людям. Вони зроб­лять із нею те, що захочуть, а я буду поруч, щоби допомогти зробити правильний вибір.

Але ця легкість балансувала зі страхом, який я відчувала відтоді, як ми сіли в літак. Якоїсь миті я зустрінуся з ним віч-на-віч. Я не хотіла втрачати його. Але я не заслуговувала на його дружбу, і було дуже егоїстично думати, що мої почуття мали якесь значення в цій ситуації. Я використала його, коли потребувала допомоги і, хотіла я того чи ні, ввела в страхітну оману. Я б не хотіла, щоб у моєму житті з’явився хтось на кшталт мене. Особливо не в такий час.

У маєтку нас зустріла невелика делегація Стоддардів. Одні з них благали зберегти Кіплінґу життя, а інші благали, щоб його страждання нарешті припинилися. Себастьяна не було серед них, що було полегшенням. Ми вислухали кожного з них. Потім я розповіла їм все, що знала, а після дала змогу доктору Батісту. Попри зміну часових поясів і дивність цієї зустрічі, він достатньо добре тримався. Удвох нам вдалося пере­конати майже всіх підписати згоду на приспання Кіплінґа.

У наступні два дні за роботу взявся доктор Батіст. З допомогою Саймона він закупив необхідні йому хімікати, а з моєю допомогою приготував місце для ін’єкції — виступаюча вена на лівій передній лапі Кіплінґа. Ми зголили на цій ділянці шкіри шерсть та пір’я й помітили місце уколу маркером. Кіплінґ упродовж усього процесу спостерігав байдужими, червоними від сліз очима.

Маєток почав наповнюватися Стоддардами різного віку. Вони купчилися в коридорах і блукали територією. Вони сиділи біля чорного ставка наодинці або невеличкими групками, перешіптуючись між собою. Один за одним вони проходили до кімнати, що стала прихистком для Кіплінґа, і мовчки складали йому пошану.

Щоразу, коли якась автівка під’їжджала до маєтку, я виглядала Себастьяна. Коли я його не бачила, то відчувала суміш розчарування з полегшенням. Я було навіть подумала, що він узагалі не з’явиться. Одна частина мене сподівалася, що мені не доведеться з ним зустрітися. Інша ж частина дуже прагла поговорити з ним, відчути комфорт від того, що я не зовсім сама.

Коли ж Себастьян усе таки з’явився, то ледве помітив мене. Він пройшов мимо мене у великій залі та привітав холодним кивком. Решту дня мені було зле.

Наступного разу я побачила його в тій самій вітальні, де ми вперше зустрілися. Він кинув на мене погляд, у якому було порівну злості й безпорадності, а потім відвернувся. Себастьян не збирався докладати жодних зусиль, щоби поговорити зі мною. Якщо мені хотілося щось розповісти йому, я повинна була завоювати його увагу.

Я пройшла через кімнату рідні Стоддардів до того місця, де він стояв, ігноруючи зустрітися поглядами. Він подивився на мене тільки тоді, коли я зупинилася просто перед ним. Тоді я побачила, що його очі були червоними від сліз.

— Привіт, — промовила я.

— Привіт, — промовив він.

— Ми можемо поговорити, — запитала я, — десь подалі звідси?

Ми покинули маєток через бічні двері і, проминувши луг, зайшли в ліс, причому всю дорогу ми мовчали. Почав накрапати дрібний дощ. Ліс наповнився запахом суглинку та моху. Мої черевики грузли у вологій землі. На деревах щебетали шпаки. По листю стукотів дощ. Ми йшли доти, поки маєток не зник очей, тоді я й зупинилася.

— Себастьяне, — промовила я, — пробач.

Він також зупинився за кілька кроків

1 ... 96 97 98 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"