Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

... Повернення до світу людей, постійне навчання, туга за вовчим життям. Подорож-хитавиця Чорним морем, перша зустріч із хортами, брат Варган і брат Павич. Дорога до маєтку Ярових, нічна посвята у лицарі Сірого Ордену, знайомство з Олею...

— Тоді ми зустрілися з нею вперше, — усміхнувся Максим. — Оля вимагала у Савки його ляльку, а він зробив їй нову. Відтоді вона з нею нерозлучна, хоча пані Ярова завалила її купою різноманітних іграшок.

— З твоїх розповідей Катря не видається матір'ю, яка довірила б доньку незнайомцю, — зауважила Ліна.

— Вона зробила це дуже неохоче, — погодився альбінос. — Катря так зненавиділа пані Ярову, що моя допомога здавалася їй меншим злом.

— А Северин не нагадав їй криваву історію ваших родин?

— Не знаю, — зізнався Максим. — Але Катря погодилася, і мені було радісно від її довіри. Це значило, що я чогось вартував... У світі, повному незнайомців, де ти нікому не потрібен, таке визнання важить.

— Розумію.

Максим був ладен обійняти за цю відповідь. Вона розуміє!

— Потім я рушив у мандри. Сам-один, уперше за багато років. Було лячно, всюди витріщалися, і я звикав: їздив подалі від сіл і містечок — із мапою, що дала мені Катря. Набрався сил наодинці з природою, та мусив повертатися до людей, де міг слідкувати за газетами, як було домовлено. Мої невеликі статки розтанули за лічені дні, тож я мав переступити через страхи і шукати підробітків. Одразу натрапив на мандрівний цирк, власник усіляко переконував долучитися до їхньої трупи, але я відмовив — набридло бути опудалом і розвагою через власну зовнішність. Натомість подався до одного пана, в якого наймит до війська пішов. Пан виявився привітний, мій вигляд його не лякав, тож ми вдарили по руках. Робота нескладна — пофарбуй, принеси, наколи — платня невелика, зате дах над головою мається і годують ситно. Місця у спальні наймитів не знайшлося, і я, радий самотності, ночував у стодолі.

Він поглянув на порожню чарку Ліни.

— Якось прокинувся, бо хтось за плече турмосив. Дивлюсь, а то донька господаря — в неї через війну весілля зірвалося. Принесла пляшку самогону, і пригрозила, коли не питиму, то вона звинуватить мене у свавіллі. Кого люди послухають, страшного зайду чи панову квіточку? Вибору не було. Самогон смакував мерзенно, закуски не малося. Ось тоді виявилося, що пити я геть не вмію...

Вдовиченко почервонів і затнувся. Ліна все зрозуміла без слів.

— Інші наймити реготали, мовляв, такий тут обряд посвяти: кожен новачок мусить пройти через молоду панну. Від того було паскудно.

— Але донька господаря лишилась задоволена, еге ж?

Тепер в її очах стрибали лукаві бісики.

— Навряд... То був мій перший раз із людською дівчиною...

Він заходився уважно роздивлятися власні руки і дійшов висновку, що в нього страшенно брудні нігті.

— А до того були самі вовчиці? — Ліна від цікавості аж подалася вперед, і пасмо волосся впало їй на обличчя.

— Були, — знічений Максим хотів провалитися під землю.

От навіщо він узагалі про це згадав?

— Не соромся! Ти був вовком, — Ліна прибрала пасмо за вухо. — Адже це сталося у зграї лісовика, чи не так?

— Так, а де ж іще?

Мабуть, він не зрозумів жарту, бо відьма лише махнула рукою.

— Продовжуй свою оповідь.

Щодня він проглядав газети, які виписував господар, уважно гортав кожну до останньої сторінки, аж якось одного ранку його побудив шалений галас. Пан радісно витанцьовував у самих підштанниках на подвір'ї, розмахуючи свіжою газетою. «Гуляй, Максиме! Закатрупили супостата!» — і ось він танцював поруч, інші наймити гопцювали і викаблучували, а передовиця газети величезними словами сповіщала неймовірну звістку про Темуджинову загибель. Того ж дня Максим отримав розрахунок, запряг відпочилого коника і гайнув до Чорткова.

У маєтку не зраділи.

— Пані Ярова, мама Яреми — ти його бачила, одноокий велетень, відомий також як Циклоп — відмовилася віддавати Олю. Їй так самотньо, що не схотіла відпускати малу, — пояснив Вдовиченко. — Переконувала, що дівчинці краще живеться в маєтку, а переконувати пані Ярова вміє дуже наполегливо, тож мені довелося кілька разів наголосити, що я лише посланець, а Катря дуже засмутиться, коли не побачить доньку, як було домовлено, і заявиться сюди вкрай розлюченою...

— Та сама пані Ярова, що мамка нашого гетьмана? — перепитала Ліна.

— Вона прилюдно відмовилася від сина, коли той...

— Я чула про цю історію, — відьма похитала головою. — Здуріти можна, як усе закрутилося-переплуталося!

Оля його впізнала. Спочатку поводилася пересторожено, та наступного дня, коли рушили в дорогу, вони стали добрими знайомцями: дівчинка сміялася на його гримаси, тицяла пальчиком на всі стрічні цікавинки (особливо свійських тварин, які в устах Олі всі без винятку нявчали), постійно торохтіла власною мовою і надвечір навіть запропонувала погратися улюбленою мотанкою — найвищий прояв довіри.

— Я дуже боявся тої мандрівки, але все минулося легко, — усміхнувся Максим. — Діти можуть відкрити серце тим, кого дорослі вважають виродком.

— Відьмам гарно знане таке ставлення.

Не зазнавши дорогою прикрощів, вони дочекалися Катрю на хуторі, і щастю тієї зустрічі не було меж... А наступного ранку Оля махала йому ручкою на прощання.

— І все раптом змінилося, — альбінос вкотре поглянув на дівчинку, що скоцюрбилась під картатою ковдрою. — Наче тінь тієї Олі... Безкровна, німа, боязка тінь.

За вікном першими променями займався світанок. Він і не помітив, як промайнула ніч! Максим потер втомлені очі.

— Оце тільки зараз збагнув, що Катрин характерницький атлас залишився у мене.

Горло сушило, язик здерев'янів. Ніколи стільки не розмовляв!

— Дякую, що поділився.

— Дякую, що вислухала.

Хіба не приємно знайти людину, що слухатиме без осуду? Тим паче, коли людина гожа й чарівлива!

—