Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Зупиняюся в передпокої, швидко оглядаюся, намагаючись придумати, куди його подіти. Сил просто більше немає.

- Залишайся тут, - шепочу, більше собі, ніж йому. Захар повільно осідає на підлогу, притулившись до стіни, голова знову падає вниз.

Я кидаю його там і біжу в спальню до Діани. Усе всередині палає від тривоги, але коли відчиняю двері, бачу, як малятко мирно спить у своєму ліжечку. Слава Богу. На мить накриває полегшення.

Тихенько підходжу до неї, опускаюся на коліна поруч і обережно торкаюся лобика. Температура начебто нормальна. Педіатр, з яким я консультувалася онлайн, допоміг зняти гостру фазу.

Увесь цей час я була на нервах, але зараз, дивлячись на її спокійне обличчя, відчуваю, як напруга повільно відпускає. Нарешті можна видихнути. Ще раз перевіряю дихання, погладжую щоку. Вона така крихітна. Хвиля турботи й любові накочує. На секунду мені навіть вдається забути про Захара в передпокої.

Може, залишити його там? Нехай помучиться. У будь-якому разі це краще, ніж замерзнути й отримати запалення легенів на вулиці...

Думка надто спокуслива, але ні. Не хочу лякати доньку вранці. Думаю, вона точно не оцінить.

Дивом, не інакше, мені вдається затягнути його у вітальню. Він то спотикається, то ледь тримається на ногах, але я якимось чином усе ж доводжу його до дивана. Захар важко плюхається на нього. Утримавшись від лайки, роблю крок назад.

Уже збираюся повернутися до Діани, але щось знову неприємно роз'їдає зсередини.

Я ненавиджу це почуття.

Зітхаю, стискаю губи і знову підходжу до нього. Білецький лежить у мокрому одязі, волосся прилипло до чола. Якщо залишити все так, точно захворіє.

Злюся на себе і на нього, але вперто стягую з нього мокру куртку. Пальці тремтять від злості та втоми. Кожен рух дається важко.

- Чорт... чим я взагалі займаюся? - стогну про себе, розстібаючи ґудзики на сорочці. Тканина липка й холодна.

Захар не реагує, просто лежить, тяжко дихаючи, ніби його зовсім не хвилює те, що відбувається. Плед трохи сповзає, але я вже не поправляю. Зрештою, це все, що я можу для нього зараз зробити.

- Ну і хто з нас дурень? - шепочу, не втримавшись.

Знову не відповідає. І, чесно кажучи, я вже й не чекаю. Усе, що залишилося, тільки глухе роздратування і дивне почуття відповідальності. Закінчую стягувати з нього залишки мокрого одягу і накриваю пледом.

Зачиняю за собою двері і йду в кімнату до Діани. Нехай цей вечір закінчиться хоч якось спокійно. Зітхаю і прикриваю очі, обіцяючи собі, що вранці все це здаватиметься простішим. Але точно знаю, що не буде.