Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Прокидаюся від дивного тепла на грудях і тіні перед очима. Відкриваю очі — і зустрічаю великий, серйозний дитячий погляд. Діана стоїть біля краю дивана, зовсім близько, і майже пошепки запитує:

— Мамо, а тато теж захворів?

Це… квартира Юлі? Чорт, як я тут опинився?

У голові хаос. Останнє, що пам’ятаю, — прокурений бар і те, як замовив чергову пляшку віскі.

— Ні, я не захворів, — намагаюся посміхнутися доньці, але відчуваю, що виходить криво. — Просто погано почуваюся.

Голова гуде, думки плутаються, тіло важке, наче мене хтось побив. Повільно повертаю голову, озираюся навколо: диван, плед…

Спогади обриваються десь посеред ночі. Єдине, що пригадується, — дощ, холод і голос Юлі, повний люті.

Відкинувшись назад, стискаю скроні, намагаючись зібрати думки. Як я міг так набратися? Чому опинився тут?

Раптом біля дивана з’являється Юля. З першого погляду стає ясно, що вона незадоволена моєю присутністю. Її погляд ковзає по мені — холодний і відсторонений. Я дивлюся їй у очі, але вона, здається, уникає прямого контакту.

— Прокинувся, — кидає вона без будь-якого привітання. Її голос сухий, з ноткою презирства.

Мовчу, відчуваючи, як роздратування починає наростати всередині.

— Чому приїхав сюди, а не до себе додому? — я мовчу далі, і вона зітхає, схрестивши руки на грудях. — Я питаю, що ти тут робиш, Захаре? Чого ти вчора з’явився у такому стані?

— Не знаю, — хрипло відповідаю, відчуваючи сухість у горлі. — Напевно, переплутав щось після випивки.

Не скажу ж, що набрався через іншу жінку, ту саму, через яку Юля так і не стала мені справжньою дружиною.

Юля дивиться на мене так, ніби от-от вибухне від злості, але через присутність доньки стримується. Її губи стиснуті, брови насуплені.

— Нагадаю, вчора я тобі писала і дзвонила. Діані було погано. А ти вирішив, що найкращий спосіб бути батьком — це набратися і з’явитися тут? Прекрасний приклад, Захаре, просто чудовий.

Її слова бісять, викликаючи глуху злість. Я хочу відповісти, але замість цього просто встаю з дивана, видихаючи крізь стиснуті зуби.

— Юлю, — починаю, але вона перебиває:

— Ти знову не був поруч, коли був потрібен. Тебе ніколи немає, коли справи йдуть не так.

Вона спирається на стіну, її погляд стає ще холоднішим.

— Ти навіть не уявляєш, як складно ростити дитину самотужки, так? Приходиш, коли зручно, і кидаєш красиві слова про «право бути батьком», а потім зникаєш, щойно це набридає.

Мовчу, не знаючи, що сказати. Вона права. По-своєму. Але мене це лише більше дратує.

Юля стоїть нерухомо, стиснувши руки на грудях, і її погляд не відривається від мене ні на мить. Розумію, що вона не має наміру продовжувати розмову — принаймні, не тут і не зараз.

— Гаразд, — кажу, намагаючись пом’якшити напругу. — Натяк зрозумів. Уже час іти, так? — намагаюся пожартувати. — Навіть кави не запропонуєш? Або супу від похмілля?

Юля лише піднімає одну брову, і її погляд стає ще гострішим, якщо це взагалі можливо. Вона дивиться на мене так, ніби я сказав щось неймовірно дурне.

— Це не смішно, Захаре. Якщо розраховував на турботу, то помилився дверима.

Жарт не спрацював. Чорт, чого я взагалі очікував? Вона злиться. Я бачу, як стримується заради Діани.

— Слухай, Юлю, — починаю я, — я не планував сюди їхати, і вже точно не в такому вигляді. Не знаю, чому так сталося.

— Справді? Не знаєш? — вона різко повертається до вікна, ніби не може більше на мене дивитися. — А я думала, що ти доросла людина і здатен контролювати себе. Мабуть, помилилася.

Всередині все стискається, і я розумію, що якщо залишуся тут довше, це завершиться ще гірше. Мені зараз потрібно з Євою розібратися, а не сваритися з Юлею.

— Тату, ти вже йдеш? — Діана смикає мене за руку. Її голос тремтить, і серце зрадницьки стискається, коли дивлюся на доньку.

Я опускаюся на коліна поруч із нею, дбайливо обіймаю і намагаюся говорити м’яко, хоча всередині мене бурлить роздратування.

— У мене є кілька важливих справ, зайчику, — тихо пояснюю, дивлячись їй у очі. — Але після цього я обов’язково приїду. А ти поки маєш лягати у ліжечко і одужувати. Домовились?

Вона киває, але нижня губа злегка тремтить. Чорт, як важко залишати її, але що зараз робити? Я ніжно торкаюся її волосся і піднімаюся, помічаючи, що Юлі хтось дзвонить. Вона дивиться на телефон, хмуриться і виходить до іншої кімнати, роздратована.

Я одягаю сорочку, волога тканина липне до шкіри, штани досі не висохли після дощу. Вона зняла з мене тільки верхній одяг, але не скаржуся. Краще так, ніж прокинутися на вулиці під будинком.

Я натягую черевики і збираюся йти, коли Юля раптом з’являється з кімнати, немов фурія. Її обличчя червоне від гніву, а очі блищать. Вона підходить до мене, готова розірвати.

— Це ти? — у голосі майже крик. — Це твоїх рук справа?