Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Його голос був майже зломлений, і в ту мить я зрозуміла, наскільки безповоротно він загруз у цій пустоті.

— Може, саме ця порожнеча дає тобі шанс знайти щось нове, Адаме, — тихо сказала я, намагаючись намацати в його душі хоч якусь надію. — Ти весь час був у пошуках ідеальної історії, щоб вона була більшою за тебе, за всі інші. І ось тепер… у тебе є час знайти цю історію всередині себе, а не в героях чи сюжетах.

Він дивився на мене, і я бачила, як крізь його внутрішній туман пробивається щось тепле і майже ніжне. Він ніби на мить засумнівався у власній зневірі.

— Як я можу продовжувати писати свої романи, коли цієї романтики немає у моєму житті вже скільки років? — прошепотів він, змушуючи мене замовкнути. — Якщо я назавжди втратив здатність творити і більше.. нічого не тямлю не те, що у письмі, а…у всьому цьому коханні?

— Ти не втратив, — впевнено сказала я, з легкістю, якої сама не очікувала. — Твоє натхнення завжди жило у твоїх словах і твоєму серці. Воно нікуди не зникло, Адаме. Просто десь у глибині ти загубив зв’язок із ним. Проте це можна знайти знову. Не через силу, а через спокій. Можливо, те, що ти шукаєш — не в словах, не в книгах, а… просто в тобі.

Він глянув на мене так, немов побачив щось важливе. І в його очах заграла слабка, однак жива надія, ледве помітний проблиск того вогню, що колись робив його книги живими й прекрасними.

— Навряд чи воно у мені, — вкотре прошепотів він, перевівши погляд у вікно. — Сьогодні й справді занадто рясний дощ..

Я також повернула голову, аби глянути на цей різкий потік знову. І усміхнулась.

— Я люблю дощ, — мій голос був тихим, наче подих вітру, коли я мимоволі обійняла себе руками, ніби намагаючись зібрати всі свої почуття докупи.

Адам не відразу відповів, і я відчула, як його пильний погляд знову зосередився на мені.

— Любиш? — у його голосі прозвучала несподіванка, майже недовіра. — Ти завжди казала мені інакше. Ніби дощ був для тебе чимось сіро-одноманітним. Він нагадував тобі шкільні будні, набридливі книги та холодні осінні ранки. Хіба не так?

Я мимоволі усміхнулася, знову поринувши у спогади. Він пам’ятав усе, що я говорила йому колись, кожну дрібницю — він зберігав ці деталі в собі, як би не намагався ховатися за образом байдужого. Я тихо перевела погляд на нього, помітивши, як його обличчя було напружене, а очі пильно досліджували кожен мій рух. Його присутність була такою реальною, і кожне слово обирало свою власну, таємничу стежку, що вела нас обох десь у минуле.

— Але ж ти сам казав, що все змінюється, — сказала я, мій голос звучав так впевнено, як я сама ще не почувалася, поглядаючи в його блискучі очі. — Колись я й справді ненавиділа дощ. Але тепер… тепер я його люблю.

Я завмерла на мить, спостерігаючи, як Адам реагує, а він, зрозумівши мої слова, лише кивнув, його очі заграли лагідною іронією, а сам він посміхнувся.

— І як давно твоя ненависть до дощу змінилася на любов? — його запитання прозвучало ніжно, наче він і не наважувався порушити ту невидиму грань, що існувала між нами, хоч на мить.

— Не так давно… — відповіла я, вловивши себе на тому, що в голосі моєму задзвеніла легка нота жалю. Я опустила погляд, ховаючи його в затишку пледів, що огортали мене. — Можливо… то була осінь, кінець осені. Десь більш як десять років тому…

Моє серце затріпотіло, мовби намагаючись вирватися з грудей, сповнене всіх тих почуттів, які я з такою силою стримувала протягом років. Невже так важко було зізнатися у тому, що він був тим, що я берегла у своїх думках у дощові дні? Що кожного разу, коли злива омивала землю, коли я бачила холодні краплі на вікнах, мій розум несвідомо малював його образ? Коли був дощ, дуже сильний дощ, як тоді, колись, на наступний десь, як ми розійшлись…. Я завжди згадувала його ті слова.. і чомусь від них ставало боляче. Проте коли падав дощ — я завжди почувала себе у безпеці, яку давав мені тільки… Адам.

Адам підняв погляд, і я побачила у ньому щось, що зачепило кожну частинку мене. Це було більше, ніж просто здивування — його очі знову ожили, десь там, у глибині, ледь помітно загорівся, давно відомий мені, вогник.

Він тихо зітхнув, опустивши голову, але я бачила, як його руки тремтять. Мої слова торкнулися його болючих точок, ніби я оголила щось глибоке й особисте, щось, що так довго було сховане від нас обох.

— П’ятнадцять років тому, — прошепотів він.

Я відчувала, як важко ці слова виходять із нього, як він, здається, ледь стримує свої почуття, проте в його очах усе ж був блиск того болю, який залишився з нами обома після нашого прощання.

Мій погляд зустрівся з його, і в цей момент мені здалося, що ми знову повернулись до того самого місця, де я так і не знайшла у собі сили залишитися з ним.

Я обережно доторкнулася до його руки, дозволяючи теплу наших дотиків ожити, повільно прокладаючи шлях до теперішнього. Важко було знайти слова, бо у цій тиші було більше розуміння, ніж у будь-яких фразах, але я відчувала, що зараз — той момент, коли, можливо, не потрібно нічого більше пояснювати.

— Знаєш, Адаме, — тихо промовила я, схиляючись ближче. — Можливо, мені знадобилося багато років, щоб зрозуміти, що в дощі немає нічого поганого. Він лише змиває те, що не має залишатися. Але його вода може приносити й те, що по-справжньому цінне, те, що потрібно зберегти.