Читати книгу - "Крістіна"

Вона більше не могла говорити. Її голос кудись випарувався. Вона впустила пакунки й наосліп нагнулася, щоб їх попідбирати. Проте, виснажена й розплакана, заледве спромоглася їх переворушити. Він нахилився допомогти, але вона його грубо відштовхнула.

— Не чіпай! Я сама зберу!

Він випростався, блідий і рішучий. На обличчі задерев’янів вираз люті, але очі… о, ті очі здалися Лі розгубленими.

— Гаразд, — сказав він, згрубілим тепер уже від власних сліз голосом. — Добре. Об’єднуйся з ними всіма, якщо хочеш. Сідай у сідло й скачи з усіма тими іншими гівнярами. Кому яке, у сраці, діло? — Він судомно вдихнув повітря, і з його грудей вирвався один-єдиний ображений схлип, поки він не встиг грубо ляснути себе по губах рукою в рукавичці.

Спиною вперед він рушив до машини; наосліп витягнув руки позад себе, намацуючи «плімут», і Крістіна була на місці.

— Ти головне пам’ятай, що ти божевільна! Геть з котушок злетіла! Іди, грай у свої ігри! Ти мені не потрібна! Мені ніхто з вас не потрібен!

Його голос зірвався на тонкий крик, що лунав у диявольській злагоді з вітром:

— Ти мені не потрібна, іди нахуй!

Він побіг до дверцят водія, але послизнувся і схопився за Крістіну. Вона була поряд, і він не впав. Він заліз у машину, заревів двигун, спалахнули сліпучим білим сяйвом фари, і «фурія» рушила вперед, розкочуючи задніми шинами сніговий туман.

Сльози градом полилися з очей, поки вона стояла й дивилася на задні фари, що зменшилися до круглих червоних крапок і, блимнувши, щезли з очей, коли машина завернула за ріг. Розкидані пакунки лежали біля її ніг.

І раптом біля неї опинилася мати, у безглуздому вбранні: відкритий плащ, зелені гумові чоботи й синя фланелева сорочка.

— Сонечко, що сталося?

— Нічого, — схлипнула Лі.

Я ледь не померла, удавившись, я чула запах, який наче йшов зі свіжорозритої могили, і я думаю… так, я думаю, що та машина чомусь жива… і щодень стає живіша. Я думаю, вона ніби якийсь кошмарний вампір, тільки висмоктує він розум Арні. Його розум і дух.

— Нічого, нічого не сталось, посварилася з Арні, от і все. Допоможи мені позбирати речі, будь ласка.

Вони попіднімали пакунки Лі й зайшли в дім. Двері за ними зачинилися, і ніч залишилася наодинці з вітром і снігом, що стрімко падав з неба. До ранку намело більше, ніж вісім дюймів.

Арні катався чи не до світанку, але згодом не міг згадати нічого. Сніг заповнив собою вулиці; вони були порожні й примарні. Та ніч була не для великого американського легкового автомобіля. Менше з тим — Крістіна кружляла у все більшому сніговії, з упевненою легкістю, навіть без зимових шин. Подеколи крізь сніг проступали доісторичні обриси снігоочисника — з’являлися і зникали.

Грало радіо. Уздовж усієї шкали була суцільна хвиля WDIL. Почалися новини. Ейзенхауер на з’їзді АФП-КВП[117] провістив майбутнє, у якому трудові ресурси й керівництво злагоджено йтимуть у майбутнє разом. Дейв Бек заперечив, що профспілка «Тімстерз» — це лише прикриття для махлярства. Рок-н-рольщик Едді Кокран загинув у автокатастрофі, у яку потрапив дорогою в лондонський аеропорт Гітроу: три години в невідкладній хірургії не змогли врятувати йому життя[118]. Росіяни брязкали міжконтинентальними балістичними ракетами. WDIL грало старі хіти весь тиждень, але у вікенди їх там наче проривало взагалі. Новинні зведення п’ятдесятих, ого. То була

(ніколи нічого подібного не чув)

реально кльова ідея. То було

(повна шиза)

досить-таки кльово.

Погода обіцяла більше снігу.

Потім знову пішла музика: Боббі Дарін співав «Плюсь-плюсь», Ерні Кей-Доу співав «Тещу», близнята Келін співали «Коли». Двірники відбивали ритм.

Арні зиркнув праворуч, і на місці пасажира поряд із ним сидів Роланд Д. Лебей.

Роланд Д. Лебей у своїх зелених штанях і полинялій сорочці з армійської саржі витріщався темними очницями. В одній з них чепурився якийсь жук.

«Ти маєш змусити їх заплатити, — промовив Роланд Д. Лебей. — Ти маєш змусити гівнярів заплатити, Каннінґем. Усіх до останнього йобаного гівняра».

— Так, — прошепотів Арні. Крістіна гула, розрізаючи ніч, розтинаючи сніг впевненими свіжими слідами. — Так, це факт. — І двірники кивнули туди й назад на знак згоди.

35 / А зараз — коротка інтерлюдія

На старому «крайслері», синку, паняй у Мексику[119].

Z. Z. Top

У Лібертівілльській старшій школі на зміну тренерові Пафферу прийшов тренер Джоунс, а на зміну американському футболу — баскетбол. Однак загалом нічого не змінилося: баскетболісти ЛСШ в грі були ненабагато успішнішими за воїнів ґрідірону ЛСШ — єдиною світлою плямою був Ленні Беронґґ, триспортова людина, чиїм основним видом був баскетбол. Ленні вперто намірявся на те, що рік буде надзвичайно вдалим, а це саме те, що було йому потрібно, аби здобути спортивну стипендію в університеті Маркетт[120], яким він марив.

Сенді Ґелтон раптово здимів з міста. Одного дня він був, а наступного зник. Його мати, сорокап’ятирічна п’яничка, яка виглядала всього на якихось шістдесят, не більше, не надто й занепокоїлася пропажею. Як і його молодший братик, який продавав більше наркоти, ніж будь-яке інше дитя в 7–9 класах середньої школи Ґорніка. У Лібертівілльській старшій школі циркулювали романтичні чутки, що він драпонув у Мексику. Також по колу ходила інша, менш романтична чутка: про те, що Бадді Реппертон за щось розізлився на Сенді, і той вирішив, що краще буде дати драла.

Наближалися різдвяні канікули, і шкільна атмосфера стала неспокійною, у ній пахло грозою, як і завжди перед довгою перервою між чвертями. Загальний середній бал контингенту учнів зазнав свого звичного передріздвяного падіння. Звіти про прочитані книжки здавали із запізненням, і часто вони підозріло нагадували анотації на суперобкладинках (зрештою, скільки десятикласників здатні назвати «Ловця у житі» «цією вогненною класикою повоєнної юності»?) Класні проекти залишалися напівдоробленими чи недоробленими, відсоток усунутих від занять за лизання та петінг у коридорах злетів до небес, і облави на курців марихуани влаштовували тепер набагато частіше, бо учні Лібертівілльської старшої школи не відмовляли собі в маленьких передріздвяних веселощах. Тож чимало учнів були на підйомі; прогули вчителів теж були на підйомі; а в коридорах і класних кімнатах догори підіймали святкові