Читати книгу - "Доктор Сон"

— Нам не обов’язково вирішувати це зараз.

— Він каже, що там також є скриня, позначена Алессандра. Розумієш, це було справжнє ім’я моєї матері, хоча, гадаю, вона сама себе завжди називала Сандрою або Сенді. Я уявлення не мала, що Момо має якісь її речі.

— Для того, хто дозволяв собі розповідати все, як є, у власній поезії, Момо, коли хотіла, вміла бути доволі потайною леді.

Люсі, здавалося, його не чує, вона продовжувала тим самим монотонним, трохи плаксивим, смертельно втомленим тоном.

— Все підготовлено, мені тільки треба буде перепризначити час для приватної санітарної машини, якщо вони вирішать виписати її в неділю. Вони сказали, що можуть. Слава Богу, в неї добра страховка. Вона ще з тих часів, коли Момо викладала в «Тафтсі»[319], знаєш. Поезією вона не заробила й цента. Хто в цій йобаній країні тепер заплатить бодай цент за те, щоб почитати вірші?

— Люсі…

— Їй дісталося гарне місце у «Рівінгтон Хаусі» — маленький апартамент. Я зробила по ньому інтернет-тур, роздивилася. Навряд чи вона користуватиметься ним довго. Я потоваришувала зі старшою медсестрою на її поверсі тут, і вона каже, що Момо вже наприкінці її…

— Чіє, я кохаю тебе, серденько. — Це давнє прізвисько, дане їй Кончеттою, нарешті зупинило Лючію. — Усім своїм вочевидь неіталійським серцем і душею.

— Я знаю, і слава Богу, що це так. Це було так важко, але вже майже скінчилося. Я буду дома щонайпізніше у понеділок.

— Ми не можемо дочекатися, коли тебе побачимо.

— Як там ти? Як Абра?

— В обох нас усе гаразд.

Девід віритиме у щойно ним сказане ще приблизно секунд шістдесят.

Він почув, як Люсі позіхнула.

— Я, мабуть, ляжу ще на пару годин. Здається, тепер я зможу заснути.

— Так і зроби. Мені треба вирядити Абру до школи.

Вони попрощалися, а коли Дейв відвернувся від настінного кухонного телефону, він побачив, що Абра вже встала. Вона все ще була в піжамі. Волосся в неї стирчало навсібіч, очі вона мала червоні, а обличчя бліде. У руках вона стискала Гоппі, свого старого доброго кролика.

— Абба-Доцю? Серденько? Ти захворіла?

«Так. Ні. Я не знаю. Але ти захворієш, коли почуєш те, що я тобі збираюся зараз розказати».

— Мені треба поговорити з тобою, тату. І я не хочу йти сьогодні до школи. І завтра також. Можливо, ще якийсь час. — Вона завагалася. — У мене біда.

Перше, що ця фраза призвела йому на ум, було таким жахливим, що він відразу ж це відкинув, але не раніш, аніж це встигла вловити Абра.

Вона невтішливо усміхнулась.

— Та ні, я не вагітна.

Він застиг на півдорозі до неї, посеред кухні, з роззявленим ротом.

— Ти… ти оце щойно…

— Так, — сказала вона. — Я просто прочитала твою думку. Хоча будь-хто здогадався б, про що саме ти подумав тієї миті, тату, все було написано на твоєму обличчі. І це називається сяйвом, а не читанням думок. Я так само можу робити більшість з того, що так лякало вас, коли я була маленька. Не все, але більшість.

Він заговорив дуже повільно.

— Я знаю, що в тебе все ще бувають передчуття. І мама теж, ми обоє знаємо.

— Це значно більше за передчуття. У мене є друг. Його ім’я Ден. Він разом з доктором Джоном були в Айові…

— Джоном Далтоном?

— Так…

— Хто цей Ден? Це якийсь хлопець, пацієнт доктора Джона?

— Ні, він дорослий. — Вона взяла батька за руку і підвела до кухонного столу. Там вони обоє сіли; Абра, так само тримаючи Гоппі. — Але, коли він був дитиною, він був таким, як я.

— Абс, я нічого з цього не розумію.

— Тату, є певні погані люди. — Вона розуміла, що не може сказати йому, що вони дещо більше, аніж просто люди, значно гірше, ніж люди, поки сюди не приїдуть Ден з Джоном, щоб допомогти їй пояснювати. — Вони можуть захотіти зробити мені зле.

— Чому хтось міг би захотіти зробити тобі щось зле? Ти верзеш дурниці. А щодо всіх тих речей, які ти колись робила, якби ти й тепер їх робила, ми б зна…

Шафка під висячими вазонками відчинилася навстіж, потім зачинилася, потім відкрилася знов. Вона більше не могла підважувати ложки, але шафки вистачило, щоб привернути його увагу.

— Коли я зрозуміла, як сильно це непокоїть вас, моїх рідних, як сильно це вас лякає, я почала це приховувати. Але більше приховувати я цього не можу. Ден сказав, що я мушу розповісти.

Вона заховала обличчя у ветхому хутрі Гоппі й почала плакати.

Розділ дванадцятий

Вони називають це духом

1

Джон ввімкнув свій мобільний, щойно в четвер у другій половині дня вони з Деном зійшли з трапа в аеропорту Логан. Він устиг лише відзначити той факт, що в нього більше дюжини пропущених викликів, як телефон у його руці задзвонив. Він поглянув на віконце.

— Стоун? — спитав Ден.

— У мене купа пропущених викликів з цього ж номера, отже, я сказав би, що, мабуть, так.

— Не відповідай. Передзвониш йому, коли ми вже мчатимемо швидкісною трасою на північ, і скажеш, що ми будемо там… — Ден поглянув собі на годинник, який він так і не переводив зі Східного часу, — близько шостої. Коли приїдемо, тоді йому все й розкажемо.

Джон неохоче заховав телефон до кишені.

— Я впродовж усього польоту назад плекав надію, що не втрачу через це мою лікарську ліцензію. Тепер я лише сподіваюся, що нас не схоплять копи, тільки-но ми припаркуємося перед будинком Девіда Стоуна.

Ден, який кілька разів, поки вони їхали через півкраїни, радився з Аброю, похитав головою.

— Вона переконала його почекати, але саме зараз так багато всього відбувається в їхній родині, тож що за один наразі містер Стоун, як не збентежений американець.

На це Джон відгукнувся посмішкою виняткової понурості:

— Він не один.

2

Абра разом із батьком сиділа на верхній сходинці ґанку, коли Ден спрожогу завернув на під’їзну алею Стоунів. Із часом вони добре впоралися; зараз була лише п’ята тридцять.

Раніше, ніж Девід устиг її стримати, Абра підхопилася й помчала по