Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Насправді доброта була можлива: на всіх рівнях завжди були люди, які опиралися пропаганді, що змальовувала всіх в’язнів як ворогів, люди, які розуміли, що відбувається в дійсності. Та дивовижно велика кількість в’язнів не згадують жодного прикладу вияву доброти охоронцями, жодного випадку співчуття. «Не сумніваюся, — пише Євгеній Гнєдін, — що у величезній армії табірних адміністраторів були чесні люди, які мучилися через те, що їм належало бути наглядачами над ні в чому не винними людьми»[994]. Водночас більшість авторів спогадів також висловлюють здивування щодо рідкісності такого розуміння. Бо, незважаючи на кілька винятків, чисті тюрми не були нормою, багато таборів були страхітливими, а більшість охоронців ставилися до в’язнів у кращому разі байдуже, а в гіршому — з лютою жорстокістю.

Повторю ще раз: жорстокість ніде прямо не вимагалася. Навпаки: умисна жорстокість не отримувала офіційного схвалення центральної адміністрації. Табірні охоронці й адміністратори, що проявляли до в’язнів невиправдану жорстокість, могли притягуватися до відповідальності — і це часто робилося. В архівах Вятлагу є документи, в яких відзначені покарання охоронців за «систематичні побиття зеків», за крадіжки речей в’язнів і за згвалтування ув’язнених жінок[995]. В архіві Дмитлагу є документи щодо винесення кримінальних вироків представникам адміністрації табору, звинуваченим у побитті в’язнів у стані сп’яніння. У центральних архівах ГУЛАГу також є документи про покарання начальників таборів, які били в’язнів, катували їх під час слідства або посилали їх на етапи без відповідного зимового одягу[996].

Проте жорстокість тривала. Іноді вона була по-справжньому садистською. Віктор Булгаков, який був в’язнем у 1950-ті роки, згадує свого охоронця, неписьменного казаха, котрий, як виявилося, отримував задоволення, примушуючи в’язнів стояти, повільно замерзаючи, в снігу, та іншого, якому подобалося «показувати свою силу і бити в’язнів» без видимої причини[997]. В архівах ГУЛАГу також є, серед багатьох інших подібних записів, документ стосовно начальника одного з лагпунктів Волгострою під час війни товариша Решетова, який кидав зеків у штрафні камери, де стояв мороз, і наказував хворим в’язням працювати на лютому холоді, внаслідок чого багато з них прямо на роботі помирали[998].

Частіше жорстокість зумовлювалася не садизмом, а власними матеріальними інтересами тюремників. Охоронці, які вбивали в’язнів-втікачів, отримували матеріальну винагороду, їм навіть могли дати відпустку додому. Таким чином для них могло видатися привабливим заохочувати такі «втечі». Наслідки цього описує Жигулін:

«Солдат скаже такому:

— Гей! Мужик! Ану принеси мені от ту колодочку для сидіння!

— Вона ж за запреткою, громадянин начальник!

— Нічого, я дозволяю. Йди!

Вийшов — черга з автомата — і немає людини»[999].

Такі випадки були звичайними, про що свідчать архіви. 1938 року чотирьох вятлагівських вохрівців було засуджено за вбивство двох в’язнів, яких вони «спровокували» на втечу. Пізніше виявилося, що начальник підрозділу і його заступник також крали речі в’язнів[1000]. Письменник Борис Дьяков також згадує про практику провокування втеч у своїх «прорадянських» спогадах, надрукованих в СРСР 1964 року[1001].

Як і у випадку залізничних етапів, здається, що жорстокість часом зумовлювалася гнівом або нудьгою від принизливої роботи. Під час своєї роботи санітаркою у колимській лікарні голландська комуністка Елінор Ліппер доглядала хворого на плеврит з високою температурою:

«Болісно задихаючись, він розповів мені, що охоронець хотів якомога швидше закінчити перехід і через те примусив хворого, з температурою в’язня багато годин іти пішки, підганяючи його кийком. У кінці дороги він пригрозив переламати в’язневі всі кістки, якщо той поскаржиться в лікарні, що охоронець його бив».

Вкрай заляканий, цей в’язень відмовився повторити свою розповідь у присутності неув’язнених. «Ми дали йому спокійно померти, — пише Ліппер, — а той охоронець продовжував спокійно бити в’язнів»[1002].

Проте у більшості випадків жорстокість радянських охоронців була бездумною, дурною, ледачою жорстокістю, з якою можуть ставитися до корів чи овець. Якщо охоронцям чітко не наказували знущатися з в’язнів, то не казали їм і ставитися до них, особливо — до політичних в’язнів, як до людей. Навпаки, багато робилося для того, щоб викликати ненависть до в’язнів, про яких постійно говорилося, що вони «небезпечні злочинці, шпигуни і диверсанти, які намагаються знищити радянський народ». Така пропаганда дуже потужно діяла на людей, озлоблених горем, небажаною роботою і матеріальними умовами[1003]. Вона також формувала настрої вільнонайманих працівників у таборах — місцевих мешканців, неспівробітників НКВД, — так само, як і озброєних охоронців, про що згадує один в’язень: «Зазвичай від вільних ми були відрізані стіною взаємної недовіри… Наша сіра форма, те, що нас водили під конвоєм, іноді з собаками, мабуть, було для них дуже неприємним, про що краще було не думати»[1004].

Так було вже у 1920-ті роки, в епоху, коли соловецькі охоронці примушували замерзлих в’язнів стрибати в річку по команді «Дельфін!». Звичайно, ще гірше стало наприкінці 1930-х років, коли політичних в’язнів було затавровано як «ворогів народу», а табірний режим став суворішим. 1937 року, отримавши повідомлення, що на Колиму прямує велика партія в’язнів-троцькістів, начальник табору Едуард Берзін сказав групі своїх співробітників: «Якщо ці свині, які зараз сюди їдуть, чинили диверсії на материку, то давайте зробимо так, щоб тут, на Колимі, вони працювали для Радянського Союзу. Ми маємо способи примусити їх працювати…»[1005]

Та навіть після закінчення Великого терору пропаганда не припинялася. У 1940-х і 1950-х роках в’язнів постійно називали військовими злочинцями і поплічниками фашистів, зрадниками і шпигунами. Українських націоналістів, масовий притік яких до таборів почався після Другої світової війни, називали то «змієподібними раболіпними собаками німецьких катів», то «українсько-німецькими фашистами», то «агентами іноземних розвідувальних служб». Тодішній радянський лідер України Микита Хрущов сказав на пленумі Центрального комітету Комуністичної партії, що українські націоналісти «убили себе, намагаючись догодити своєму господареві Гітлеру і отримати хоч маленьку часточку награбованого за свою собачу службу»[1006]. Під час війни охоронці майже всіх політичних в’язнів називали «фашистами», «гітлерівцями» або «власовцями» (прихильниками радянського генерала Власова, який потрапив у полон, а згодом підтримав Гітлера).

Особливо принизливим це було для євреїв, фронтовиків, які воювали з німцями, і для іноземних комуністів, які боролися з фашизмом у своїх країнах[1007]. «Ми не фашисти, більшість з нас — колишні члени партії», — обурено сказав югославський комуніст Карло Штайнер групі кримінальних в’язнів, які вигукували «фашисти» бригаді