Читати книгу - "На скрижалях історії"

Якось у квітні, коли ще лежав сніг у лісі, від ланки до ланки, поширили наказ:

— Івану Харченку з'явитися до начальника Журавльова.

По мокрому снігу побрів Іван ліворуч від своєї ланки, побачив тут біля вогнища Журавльова. Той чомусь у будьонівці й в короткому кожушку, йому десь років сорок. Журавльов наказує йому:

— Зараз підете в зону, з'явитеся до Алешкевича, а він вам скаже, що робити.

Написав записку, щоб не затримували на шляху. Іван пішов, вибрався на просіку, а там битим шляхом аж до Юрків. Чудно, що йде сам без конвою, легко якось на душі.

За зоною в окремому будиночку помешкання Алешкевича. У ньому й засягнув оперуповноваженого. Це для зеків табірний найвищий бог, кличуть його вурки — кумом. Алешкевич наказав:

— Ви завтра відправитесь в Часовенське, у штаб таборів, які по річці Лодьмі, там будете отримувати продовольство й доставлять сюда, на Юрки. Даємо вам цілодобову перепустку. Будете поки що доставляти кіньми, а шлях налагодиться, тоді підуть машини.

Так само викликали й зека Велюгу з лісу. Наказали прийняти ларьок, а ще одному — Маришеву, іти в Часовенське, і зайняти там посаду перукаря. З Маришевим Іван умовився разом вирушати раненько. Дорога не близька, тайгою по рівній просіці добиратися кілометрів п'ятнадцять. Проходячи повз будку вохри, показали перепустки. Черговий поцікавився:

— Куди зібрались так рано, зараз дванадцята година ночі?

Але яка ж це ніч, коли черговий читає газету без світла? Важко розібрати, що надворі, адже стоять білі ночі. На галявині біля великої калюжі сіли відпочити. У тайзі так тихо, що звичне вухо ловить рух білки, хоча вона ковзає по гілках майже нечутно. Далеко лунає стукіт копит лося, різко доноситься брязкіт гіллястих рогів і стукіт оленячих ніг. Навіть незграбне топтання ведмедя ясно лунає здалеку. Прошмигне заєць і нашумить удосталь. Через те й звуть тайгу гулкою.

Похмурі лісові велетні, мовчазні й німі. Якщо високі вершини й шепочуть про щось один одному, то нікому не зрозуміло, навіть ворону, найрозумнішому птаху в світі. У сутінках тайги через просіку перебігають сотні зайців. Це зеків не дивує, бо у вухатих ниньки весільні ігрища.

Коли пройшли майже половину шляху, з тайги почувся гомін, тріск і шелест. Вони присіли за штабелем ялинових колод і в ту ж мить як вихор через просіку перекотився темний клубок. У ньому можна було розпізнати постать ведмедя, а за ним дві хвостаті фігури вовків. І на думку не спадало, що ведмідь може так швидко бігати, спритно орудувати оцупками з дров'яного штабелю, який складено на просіці. Ведмідь хватає обома лапами дровиняку, стає навдибки, кидає на своїх ворогів доволі влучно, бо один із нападників, що ближче до косолапого, раптом перевернувся, заскиглив, як собака. Мишко тим часом швидко дременув у тайгу, сіроманці за ним. Іван подумав: «Такі закони тайги, вони близькі й до нашого життя на волі, коли тебе починає травити зграя вовків».

На географічній карті є річка Лодьма, яка впадає в Біле море біля Архангельська. Збираючи вічну данину з неозорих тайгових і небесних джерел, вона розтягнулася на багато кілометрів. У неї є й притоки, та назви не позначені. Іван уже вивчив їх всі... Лодьма на карті вирізнена, як річка значима для Півночі. Початок її в Лодьмозері. У довжину воно кілометрів двадцять п'ять, а в ширину кілометрів п'ять, як де то вужче. Менша половина її тече на південь і потім круто під прямим кутом повертає на захід до Білого моря, плине до Архангельська й впадає в приток Північної Двіни.

По обидва боки цієї річки простягнися лагпункти «Кулой-лага». Лодьма починається в тайзі там, де й річка Кулой, вони своїми витоками майже сходяться. «Кулойлаг» в основному розташований на річці Кулой, а вже по Лодьмі, його лагпункти. Упродовж тайгової річки мало населених пунктів. На половині її шляху розташоване невелике село Часовенське — головний штаб всіх лагпунктів, які знаходяться по Лодьмі. Сама ж річка тягнеться кілометрів на вісімдесят. Дрібненьких селищ по ній, від середини течії до Архангельська, ще зо три — Коровенське, Ховрашино, обоє на вищому правому березі, хатинок по п'ять-сім. А вже кілометрів дванадцять від Архангельська, вверх по течії, знаходилось село чи селище Монатья.

Село Часовенське лежить на правому березі річки Лодьми. З півсотні дворів на високому березі та дворів із десять на лівому положистому. Пісок 20-метровою смугою тягнеться понад річкою кілометрів п'ять. У цьому селі й розмістився штаб усіх лагпунктів. Катерами з Архангельська сюди доставляють продукти, різний крам, а звідси кіньми й автомашинами вже доправляють у всі кінці тайги, де є табори.

Вони з Маришевим ідуть вулицею села. Коли Іван почув, як замекало теля в дворі господаря й заспівали півні по всьому селу, його серце затріпотіло, застукало так, ніби ось-ось випурхне з грудей. Перед очима відразу ожило все те рідне в Україні, що на волі було для нього таким звичним, буденним, а зараз все це його вразило.

У штабі пояснили, як отримувати продукти й оформляти документи, ввели в курс справ, щодо нової роботи. У невеличкій зоні штабу місця обмаль, тож поселили до