Читати книгу - "На скрижалях історії"

Щоранку, до сходу сонця, коли страшенно хочеться спати, будить його мелодійний звук. Не знає він, хто це й для чого так рано грає, кому догоджає. Як тільки з вулиці зачулися такі м'які звуки, Іван ураз схопився із свого лігва і вмить злетів по драбині вниз. Бачить: літній чоловік стоїть на вулиці, тримає в роті дудочку, перебирає пальцями, як у них в Україні на сопілці, через плече звисають торба й батіг. Звісно, це пастух своїм ріжком скликає корів на пасовище. Тут так ведеться, як сніг із землі — корів на пашу. А молодий хлопець-підпасич бігає по дворах, підгонить корів до гурту. Івану ця професія знайома, але в рідній Україні трохи інші порядки з чередою.

Одержує він продовольство для лагпункту в комірника Василенка. Якось одного дня того в коморі не виявилося, замість нього порається молодий хлопець із місцевих на прізвище Ряхін. Василенко ж опинився між «ворогів народу», а комірникові в помічники дали Івановою земляка Срібного Хому Омеляновича, зека з Юрок, як спеціаліста в цій справі. Іван дуже радий, бо таки Срібний земляк, з яким хоч словом рідним тепер можна перемовитися.

За селом — тайга. Перед світанком Іванові звідти вчувається безперервний якийсь шум, гомін і ніби півняче кукурікання. Поцікавився в Чхаєва:

— Що то за клекіт такий у тайзі?

Той пояснив, що на лісових галявинах токують тетеруки й глухарі. У лісах України такого не почуєш, тут у птахів мотиви не такі, як на Батьківщині. Вечорами дуже багнеться Іванові зазирнути в місцевий клуб, чує звідти музику, співи, але не вдається. Чхаєв рішуче проти цього:

— Не дозволяється!

І в газету заглянути не дає. Не ясно, чи наказано їм, а чи самі вірять у те, що їм торочать їх партбоги, які запроторили таких як він за колючий дріт, зганьбили й приліпили поганяло «ворог народу». Зразу сіверяни всі щиро вірили, що це «вороги народу», цуралися політичних, як чорт ладану. Відтепер, коли не один житель навколишніх сіл десь зник серед ночі й опинився серед «ворогів», перестали вони зеків чужатися й зневажати. Ставляться до політичних прихильно, з співчуттям.

Весною, ледве протряхли дороги, продукти почали забирати вантажівками. Іван теж їздить на Юрки, бо харчуватися доводиться сухим пайком. Одного разу їде з шофером-українцем, судячи по розмові, доволі грамотною й обізнаною людиною, напевно теж якийсь «колишній». Дорога безлюдна, вибоїни страшенні.

— Не хочуть ремонтувати, або хоча б трохи підлатати, — констатує факт шофер.

Хвилин через п'ять за крутим поворотом побачили автівку. Вона стоїть, підважена домкратом. Двоє чоловіків копирсаються на узбіччі в багнюці, міняючи заднє колесо на запасне. Шофер, трішки помовчав і нехотя продовжив:

— Дурні й погані дороги згубили Золоту Орду, потім вони згубили Російську імперію, за нею, згадаєш мої слова, згублять колись і Радянський Союз...

Іван нічого не відповів, бо зовсім не знає цього чоловіка, та й звик уже із незнайомими тримати язик за зубами, і той замовк. Далі їдуть мовчки.

Частенько вони із Срібним готують страву на березі Лодьми, де візники Юрок також варять собі вечерю й ночують тут-таки на березі. У штабі вмінили Івану в обов'язок доставляти на лагпункт Юрки листи й посилки для зеків. Заходить він до завідувача поштою Дерюгіна, і отримує навантаження — розпечатувати листи. Потрібно читати їх, викреслювати те, чого не слід знати адресатам. Коли ж доводиться багато викреслювати, такі листи відкладати зовсім. Дерюгін кидає їх у вогонь. Іван чимало листів пропускає не читаючи, бо це марудна справа.

Коли ж зі списком приходить він до комори, де зберігаються посилки для ув'язнених, рудий аж червоний жидок дивиться в його список, потім у свій, робить помітку «ем-ер», тобто вмер. У коморі таких посилок цілі яруси, аж попід стелю.

Іван давно вже не одержував ні листів, ні посилок, хоч багато писав у всі кінці. Про свою сім'ю давно нічого не знає: чи живі-здорові діти, дружина?

У Часовенському якось уздрів колишнього начальника табору Юрки Гусаковського. Поведінка того кардинально змінилася, теперечки він поводиться з Іваном як із рівним. Колишній начтабору нині завідує хлібопекарнею для зеків, а Іван отримує в ній хліб для Юрок. Гусаковський завжди дає йому лишню хлібину, пригощає хлібним квасом, що стоїть у хлібопекарні в діжці. Про Юрки згадує як про табір смерті, а сам же був там причиною всьому. Оправдовується:

— Такого режиму вимагало начальство — Рукін і Фефер.

Якось після дощу випроводжають машину з продовольством на Юрки. Вона загрузла в калюжі й не може зрушити з місця. Срібний, Ряхін та Іван понатягували всякого дрюччя й накидали його під колеса. Зненацька колесо вирвало з багна невелику колоду, а та угатила Івана по голові. Гепнувся ниць він у калюжу бездиханний. Що було далі, не пам'ятає. Розповів шофер у лікарні, що заскочив до нього провідати на прохання Срібного:

— На щастя, ватяна шапка полегшила удар по голові, опісля вас витягли з калюжі, мокрий одяг замінили й вантажівкою доправили в лікарню.

Уже місяць, як лежить Іван у високій чистій із великими вікнами новій лікарні на Юрках. У кількох її палатах металеві ліжка, застелені простирадлами поверх матрасів, м'які подушки, теплі ковдри. Головний лікар Іванов Яків Іванович, інший Знам'янський Федір Петрович і ще дві жінки-фельдшерки. Кухня окремо від табірної, свій крам, завгосп і обслуга. Особливою людяністю відзначається Іванов. Знам'янський, на відміну від нього, трохи грубуватий, але знаючий лікар. Увесь персонал із зеків, з хворими поводяться як із рідними. Іван уже одужав,