Читати книгу - "Моє сторіччя"

І тут на столі з’явилася сочевична юшка, яку приготувала Уте; вона пахла майораном і чудово впоралася із завданням трохи притлумити швидкий ріст нашої зарозумілості. На екрані, що здавався нам занадто маленьким, ми побачили, як мало не плаче колишній канцлер. Здивування переможців з приводу неймовірних розмірів їхньої гіпотетичної влади, оцінити масштаби якої вони ще не вміли, робило їх молодшими, ніж вони були насправді. Незабаром вони, звісно ж, сперечатимуться між собою. Однак навіть це нас тішило. Мої підрахунки виявилися правильними, але потім, майже до кінця жовтня, мені більш не трапився жоден дощовик.

Ні, він не змушував мене, а переконував, — у цьому він майстер. Він завжди вмів мене переконувати, і наполягав доти, доки я не погоджувалася. І от я нібито все ще живу, мені вже більше ста років і здоров’я ще нівроку, — бо він так хоче. А переконувати він умів з дитинства, відколи ходив пішки під стіл. Він брехав як дихав і обіцяв усе на світі: «Коли я виросту і буду багатим, ми поїдемо куди захочеш, мамусю, навіть у Неаполь!» Та потім почалася війна, і нас вивезли; спочатку ми опинилися в радянській окупаційній зоні, але втекли звідти на Захід, де селяни з-понад Рейну розмістили нас у холодній літній кухні, ще й приказували: «Можете повертатися, звідки прийшли!» А вони ж були католиками, як і ми.

А п’ятдесят другого, коли ми з чоловіком уже давно жили у власному помешканні, у мене знайшли рак. Після того я протрималася ще два роки, поки мій хлопчик вивчав у Дюссельдорфі своє малоприбуткове мистецтво і вже й не знаю, на що жив, а наша донька закінчила секретарські курси й забула про всі свої мрії, моя бідна Маріель… Мені не вдалося дотягнути навіть до п’ятдесяти восьми. А тепер — бо ж він за будь-яку ціну хоче надолужити те, що я, його бідна мати, не встигла за життя, — доведеться святкувати мій сто якийсь там день народження.

Однак мені навіть подобається те, що він собі вигадав. Я завжди дуже легко пробачала йому його мрійництво, чи, як це називав мій чоловік, «побрехеньки про зірочку з неба». Але будинок для літніх людей із виглядом на озеро під назвою «Авґустинум», де про мене піклуються, як він цього хоче, — на цей будинок нема за що нарікати, бо, як не крути, а він один з найкращих. У мене тут півтори кімнати, а ще ванна, кухонна ніша та балкон. Він поставив мені сюди кольоровий телевізор і програвач, щоб слухала ці новітні сріблясті платівки з різними оперними аріями й оперетами, які я завжди любила, приміром оту, з «Царевича», що називається «Стоїть солдат на березі Волги…» До того ж він подорожує зі мною, далеко й не дуже; нещодавно ми відвідали Копенгаген, а наступного року, якщо я буду здорова, нарешті поїдемо на південь, до Неаполя…

Ну а тепер час розповісти, як воно все було давно і ще давніше. Я ж кажу, була війна, у якій час від часу траплялися перерви. Мій батько працював слюсарем на фабриці зброї, він загинув ще на самому початку — під Танненберґом. Потім у Франції полягли обидва брати. Один малював, а другий писав вірші, їх навіть якось надрукували в газеті. Мій син точно успадкував усе це від них, бо третій мій брат був офіціантом; він досить довго протримався, але врешті-решт загинув і він. Мабуть, заразився котроюсь із цих венеричних хвороб, я навіть не хочу казати, якою саме. А мою маму поховали теж ще до того, як настав мир, вона пішла слідом за своїми хлопцями, померла з горя, і я лишилася з меншою сестрою Бетті, дуже розбещеною, сама-самісінька в цілому світі. Добре, що я принаймні чогось навчилася, поки працювала продавчинею в «Цісарській каві», навіть розібралася трохи в бухгалтерії. Тому після нашого з Віллі одруження — а інфляція на той час уже була не така сильна і у Ґданську ввели гульдени — нам удалося відкрити власну крамничку з колоніальними товарами. Спершу нам велося добре. І от у двадцять сьомому, коли мені було вже за тридцять, народився наш хлопчик, а через три роки — маленька Маріель…

Поза крамничкою ми мали тільки дві кімнатки, тож у хлопчика був свій куточок під вікном, де лежали його книги, пластилін та фарби. Але йому цього вистачало. Там він і вигадував усі свої фантазії. А тепер він змушує мене повернутися до життя, розбещує своїм «мамуся те, мамуся се» і приїздить до мене у дім для літніх людей вже із власними онуками, які дуже хочуть вважатися моїми правнуками. Вони дуже милі, та іноді трохи невиховані, тож я полегшено зітхаю, коли всі ці шибеники, серед яких є й близнята — чудові хлопчики, однак надміру галасливі, — ганяють туди-сюди внизу, на алеї в парку, на цих своїх штуках, схожих на ковзани, тільки для них не треба льоду, а коли написати їхню назву, то виходить щось схоже на «скат», але хлопці називають їх скейтами. А я зі свого балкона можу бачити, як один із них завжди намагається перегнати іншого…

Скат! Я все життя дуже любила цю гру. Ми грали переважно з моїм чоловіком і кашубським двоюрідним братом Францом, який працював на Польській пошті, — тож його застрелили серед перших, коли