Читати книгу - "Страта"

Болісно зойкнув Гнійник. Крем’язень обробляв його, як шматок дерева. Мабуть, Провидіння запитає з добровільного санітара виключно про результат...

Музикант підвів голову. Піймавши його погляд, Ірена насупилася:

— Що?

— Приблизно про те саме писала ота авторка, Хміль, — неохоче почав старий. — Сільський хлопчик підслухав, як ящірка і хамелеон ведуть суперечку. Ящірку звали Милосердя, а хамелеона — Каяття... А потім у суперечку між ними втрутився Творець.

Кремезний закутав тремтячого Гнійника в чисту ряднину і поніс у будинок — із почуттям виконаного обов’язку. Гнійник по-старечому мружився, очі його сльозилися чи то від сонця, чи...

— Творець? — механічно перепитала Ірена.

Музикант хихикнув:

— Пані Хміль дала Творцеві ім’я...

Уздовж паркану рухався, невміло орудуючи мітлою, чистенько вбраний хлопець із явно шляхетної родини. Чимось, мабуть, провинився синок шляхетного роду, обставини зажадали термінового відшкодування перед Провидінням. Ось молодик і заробляє спокуту, прибираючи за убогими, хоча, видно, й ця легка мітла муляє йому пальці...

Молодик рухався рівномірно й механічно, як сміттєприбиральна машина. Ірену розсмішила спостережена картинка. Молодик опинився коло старого з лютнею, що сидів просто на траві, та божевільної вагітної жінки, що розташувалася поруч. Підмітальник нарешті зупинився. Зробив красномовний порух мітлою — мовляв, забирайтеся звідси, не заважайте працювати.

Музикант крекчучи підвівся.

— Ім’я Творця? — перепитала Ірена зі значним запізненням.

— Ану відійди, — хриплувато сказав до неї молодик.

Ірена не ворухнулась. Напружено звівши брови, вона знизу вгору дивилася на старого:

— Ім’я Творця...

Підмітальник ступив наперед, його безбороде обличчя перекосилося гидливою гримасою:

— Піднімай дупу, шльондро схибнута!

І замахнувся мітлою. Навряд чи він мав намір ударити — просто відганяв заваду, як зганяють із грядки вороння, що обсіло її...

Музикант уже брів до будинку, лютня в його руках ледь не торкалася землі.

Наступного дня Провидіння дало всім жорстоку науку.

Клишоногий Лобз посковзнувся в коридорі, впав і потрапив скронею на залізний шпеник, який колись підтримував тут килим. Смерть настала миттєво; всі, крім хіба що паралізованих і божевільної Флеї, збіглися до місця події, мовчки і вголос гадаючи, за що покарало бідолашного Лобза справедливе Провидіння.

Відразу ж з’ясувалося, що Лобз упав через те, що підлогу в коридорі було надраєно й до блиску натерто воском. А навощив її — певно ж, із найкращих міркувань — той самий юний «спокутник», що замахувався на Ірену мітлою. Таким чином, молодик виявився винним, хоч і неявно, в людській смерті...

Із притулку послано було гінця — мабуть, до татуся молодика. Парубок смертельно боявся розплати Провидіння, отож двічі поспіль вимив нещасного Гнійника і врешті-решт поліз на дах — лагодити черепицю. А позаяк черепицю він досі бачив тільки здалеку і лазив кудись виключно під наглядом учителя гімнастики, то чи варто дивуватися, що вже через півгодини він посковзнувся, обірвав своєю вагою погано закріплену мотузку і звалився на ґанок, зламавши руку і ногу?..

Ірена трималася осторонь від загальної метушні. Їй запам’яталось обличчя мертвого Лобза, якого зашивали в мішковину — дуже стомлене, байдуже обличчя. І зрошена потом фізіономія юного панича — він очманів від болю та від халеп, у які втрапив, і навіть не стогнав, а тільки подивовано витріщався на гурт, що обступив його (в той час як добровільні санітари міркували про всевидюще Провидіння, яке, мабуть, покарало хлопця одразу за всі його гріхи).

Надвечір під ворітьми з’явилася карета, запряжена четвіркою вороних. Юнака відвезли в батьків маєток (Ірена щиро сподівалася, що він не залишиться інвалідом на все життя). Клишоногого Лобза винесли за ворота в мішку й поховали десь оддалік. І хоча обидва випадки були упредметненими піддослідними фантомами істот без минулого та без майбутнього — Ірена почувалася кепсько.

Старий Музикант тим часом упав у депресію. Сидів на звичному місці, під парканом, мугикав свої пісні й не реагував на зовнішню метушню. Себто Ірена ще не скоро дізнається, як звали Творця в її ж власному оповіданні про «Розкаяного», та що сказала ящірка на ім’я Милосердя хамелеону на ім’я Каяття...

Ірена зловила на собі чийсь погляд і обернулася.

За кілька кроків неподалік стояла білява стрижена дівчинка. Дивилася дивно — чи то з побоюванням, чи то запитально.

Вночі вона спала кепсько, наступний день почався ще гірше. Звідкілясь узявся пихатий пан Горох, оклигавши після чергового нападу, й став тинятися серед «убогих», зиркаючи навсібіч, бурмочучи щось, потроху вживаючись у роль «володаря», котрий бродить серед слуг, які вкрай розбестились, і, попри своє шляхетне родовите ім’я, йому доведеться зібратися з духом і покласти отій розбещеності край...

— ...Ану йди сюди!

Недоумкуватий хлопчина на ім’я Зуб (той, що потрапив до притулку одночасно з Іреною) підійшов, винувато всміхаючись.

— Сучий син... — протягнув Горох, і голос його був підступно ласкавим. — Порядку не знаєш, халамиднику? Закону не знаєш?

Зуб моргнув білястими віями.

Безпомильна інтуїція божевільного Гороха точно вказала йому на жертву — найслабшу, найбільш підходящу для майбутньої ролі. Для того, щоб пригнітити хлопчину, навіть не доведеться особливо гнівити Провидіння...