Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Послухаємо:

«Коли 1566 року посли Сигізмунда Августа (польського короля. — В.Б.), посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григор’єва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів з давніх-давен: визнають тільки свої фальшивки. Та ще й світ хочуть переконати в тому.

Але фальшували не тільки писемні пам’ятки. Ми пам’ятаємо, що вінчання Софії Палеолог з Іваном III відбулося у дерев’яному кремлівському соборі. Кам’яних церков у 1472 році на території Московського кремля не було. Та й сам кремль був старий, обсипаний земляним валом замість стін. Тому, за наполяганням дружини Івана III Софії Палеолог, з Європи привезли архітекторів, мулярів, художників, ливарників та інших фахівців, які під наглядом та за вказівками візантійців — челяді Софії — розпочали будувати на теренах кремля церкви та мури навколо нього.

Успенський собор — за наполяганням візантійки Софії — на теренах кремля збудували першим у 1472–1479 роках. Оскільки храм споруджував нащадок роду Чингісхана — Іван III, який знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда-Тамга. Цей факт в історії засвідчено у праці Носовського Г.В. і Фоменка А.Т. «Империя», виданій 1998 року в Москві. Та як стверджує інша історична праця-довідник «Московский Кремль. Успенский Собор», 1995 року видання — «Небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збиті» [178, с. 8].

В історії збереглося свідчення про те, як за велінням Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чингісида Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати. Ми вже розповідали, навіщо московити те чинили.

Так фальшували церкви, собори та пам’ять, яку вони несли.

Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за велінням Софії Палеолог побудували в 1484–1489 роках.

Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський — домашньою церквою князівської сім’ї.

«Заложен 1484— в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, по внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трёх его сторон устроена крытая широкая паперть или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих, а южная, с особенным входом от Москвы-реки, служила в старину Царям» [180, с. 312].

На перших порах то була церква для візантійської княгині Софії та наближених до неї осіб, із таємними входами та виходами. І, звичайно, саме у тій церкві Софія втілила в образах всі свої фальшиві задуми та забаганки. Зрозуміло, що серед них не могло бути ні татарських ханів Чингісидів, ні когось із їхнього роду.

Секрет був в іншому. Саме у тій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа були приєднані московські князі. Послухаємо:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них. — В.Б.) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…» [180, с. 313].

Так за часів Івана III рід московських князів поєднали з родом Ісуса Христа. Цю думку спочатку вбивали в голови надійних людей великокнязівського оточення, хто мав змогу навідатися до тієї церкви.

Ми пам’ятаємо — християнська і мусульманська релігії з року започаткування вводили своє релігійне літочислення.

Таким робом учинила й московська церква. Пов’язавши московських князів (через київських) із родом Ісуса Христа, визнавши той рід святим та носієм нової християнської віри, відмінної від римської, Москва ввела на своїх теренах нове московське літочислення з 1492 року. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасована Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувшину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. Ось цей парадокс і змусив Петра І ліквідувати московське літочислення та пропагувати власність спадку «Візантія — Київ — Москва».

Зазначимо: «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам», видання М.І. Новикова 1787 року, редагована особисто Петром І ще до 1700-го, пов’язана з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували данину кримським ханам. Дані про це наведені із 122-го по 158 рік, тобто, за календарем від Різдва Христового, — за 1614–1650 роки.

Якщо професор А.А. Новосельський спеціально ввів до своєї таблиці графу «за какой год» і в тій графі навів дати виключно за московським календарем, то це означає, що кримський хан Менглі-Гірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — й Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало.

Так відбувалося перше московське фальшування історичних документів методом їх переписування з державної уйгурської мови на старослов’янську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їх візантійські колеги, які знали, до «якої пристані» треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ. Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року:

«Короб 148. А в