Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Може, обійдемося без таких розлогих прелюдій? — дещо роздратовано вставив Зорій, коли Файлов зробив невеличку паузу. — Хочете щось розповісти — я вас слухаю.

— Гаразд, вибачте, — Денис Юрійович приклав правицю до серця й трішки схилив голову. — Почну з того, що я — зовсім не та людина, яку ви знаєте. — Файлов замовк, наче добираючи потрібні слова. — Точніше, я справді той, а ось мої батьки — не ті, кого з себе удавали все своє життя. Ні, все ж правильніше буде, якщо я скажу: батько був тим, ким був, а ось мати…

— Денисе Юрійовичу, з вами все гаразд? — Зорій не на жарт занепокоївся.

— Я в нормі. Будь ласка, не перебивайте…

Те, про що розповів Зорію на явочній квартирі Денис Файлов, шокувало Богдана Даниловича. Він вислухав колегу мовчки, не до кінця вірячи в реальність розповіді, хоча був певен, що Файлов каже правду.

Уважно слухали й записували на магнітофон сповідь полковника й інші люди, які ось уже кілька місяців, спостерігаючи за кожним кроком Зорія, обладнали місце його таємних зустрічей з Файловим відповідною апаратурою для прослуховування. За годину роздруківка запису лягла на стіл Клютова.

«Поїзд зупинився. Аня легко підхопила невеличку валізу, в якій, крім нижньої білизни, лежала вовняна кофтина; матуся в’язала її собі, ще як дівувала. Аня згадала останні хвилини перед від’їздом. Коли найнеобхідніші речі було вже зібрано й покладено до валізи, мати витягла з шухляди старезної шафи єдину свою кофтину і, простягаючи її Ані, сумно сказала:

— Дитино-дитино, куди ж тебе несе доля?! Чи ж доведеться ще побачитись? Хай ця кофтина зігріває тебе в лиху годину, нагадує наш дім, твоє рідне гніздо, твою батьківщину.

— Я, мамо, що — їду з Батьківщини? Батьківщина в нас єдина — Радянський Союз. Там, куди я їду, теж Радянський Союз. Я навіть з України не їду.

— Та яка там у Львові Україна! Там, кажуть, самі поляки.

— Таке скажете, мамо. Поляки — в Польщі. А у Львові — українці. І взагалі, ми всі — одна сім’я, і скоро взагалі не будемо розділятися на національності. Радянська людина — і все. Здорово, правда? Нас так учать…

— Ой, дитино, щось уже дуже просто виходить. Вчити можна багато чого й багато що, та ось життя — найскладніша школа, хоча іноді вчить істини надто пізно. Чула я, що там, у Західній Україні, не все ще мирно, — мати перейшла на шепіт. — Кажуть, що там і досі стріляють… І що тамтешні люди не хочуть радянської влади.

— Ну, таке Ви, мамо, вигадаєте! Як це так «не хочуть радянської влади»? А чого ж вони хочуть?

— Не знаю, чого вони хочуть, але мені розповідали люди, які бували там, що українці в Західній Україні зовсім не такі, як ми.

— А які ж вони мають бути? Мабуть, звичайні люди. І там теж, мабуть, як і в нас, є добрі люди, а є погані. Так у всьому світі, не лише в Україні.

— Так то воно так, я не хочу тебе лякати, але будь обережною. Туди вже чимало нашої молоді подалося, тільки я не чула, щоб хтось звідти повернувся.

— Так, певне, там добре, що ніхто не хоче повертатися, — весело сказала Аня. — Ось сподобається й мені, зустріну гарного хлопця, вийду заміж і залишуся там назавжди. А Ви до нас приїжджатимете у гості. То як, будете?

— Я краще тебе чекатиму вдома. Тут і хлопця зустрінеш, і заміж вийдеш, і онуків мені народиш, — мати з сумом подивилася в очі дочці. — Приїзди швидше, доню.

Аня (так її звали вдома, батьки, друзі, вчителі, хоча в метриці вона, звичайно ж, Ганна) уже вкотре намагалася дізнатися в тутешніх (здавалося, усі, крім неї, тут були тутешні), як і на чому їй можна добратися до обласного відділу народної освіти. Ніхто не знав, усі дивно кидали на неї швидкий погляд, заперечливо хитали головами й відходили.

Нарешті якийсь чоловік у військовому однострої пояснив, що їй треба спочатку пішки дійти до середмістя, а потім там запитати, бо навіть якщо він їй зараз розповість, вона однаково не втрапить.

У облвно Аню зустріли радо, сказали, що такі молоді дівчата їм потрібні і що за кілька днів визначаться, куди її направити на роботу. А сьогодні вона має поселитися в квартирі (тут недалечко), куди її й відвела молода дівчина. У квартирі, де поселилася Аня, ще донедавна мешкала місцева інтелігентка, яку виселили в Сибір. Про це дівчині розповіла сусідка, яка люто ненавиділа інтелігентку й, схоже, що заклала її.

Сусідка була дуже балакуча. Саме від неї Аня довідалася, як і чим живуть місцеві жителі, про політичні реалії та чутки, і це приїжджу шокувало. Аня вперше почула такі слова, як «бандерівці», «націоналісти», «совіти», «енкаведисти», «яструбки». Сусідка, зрозумівши, що перед нею об’єкт, який слухатиме стільки, скільки вона розповідатиме, відводила душу. Зіна Петрівна була з тих, які вважали себе справжніми інтелігентками, а не якимись там «націоналістичними хвойдами». Саме такою, зі слів Зіни Петрівни, й була її колишня сусідка, відправлена в далекі краї.

У цій квартирі Аня прожила лише кілька днів, а потім її відвезли в глухе село Великопілля й поселили в сім’ї місцевого «активіста» Петра Красуляка. Сам глава сім’ї воював у лавах червоної армії проти німців, повернувся в рідне село з медалями, але без руки. Він агітував за колгосп, ходив з представниками району по хатах односельців, роз’яснював, погрожував. Син Красуляка, Микита, служив у «яструбках».

Перші ж уроки