Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Вождь поклав руку на плече хлопцеві і додав:

— Син Тура став би великим вождем серед уламрів, якби не віддавав перевагу безплічку перед чоловіками, а чужинці перед жінками племені.

Ун визнав силу цих мудрих слів. Але він ні за чим не шкодував. Зур і Джея були йому дорожчі і ближчі за жорстокосердих і вороже настроєних родаків. Тільки розлука з Нао боліла йому.

— Ун приноситиме синові Леопарда зуби звірів і блискучі камінчики, — сказав він голосом, тремтячим від хвилювання.

Споночіло. Тиха журба сповнювала серце обох мужів, їхні душі так були споріднені між собою, але якими різними були їхні долі! Обидва провели юність у далеких скитаннях і мандрах. Вони звершили великі подвиги і перемогли могутніх ворогів. Але в нагороду за ці подвиги плем’я уламрів обрало Нао своїм вождем, а сина його зробило вигнанцем.

Два Дні тому пара махайродів поселилася серед скель, за триста ліктів від печери, яку займали вовчиці. Жінки добре знали силу, підступність і зухвалість цих лютих хижаків. Жодна не зважувалася вийти надвір.

Минулої ночі махайроди довго шастали круг печери. Іноді вони підходили так близько, що чути було їхній хрипкий, переривчастий подих. Тоді жінки починали кричати і жбурляти в хижаків загострені каменюки. Але каміння, кинуте з-за валунів і завалів, зведених в каміння, гілля і колючок перед печерою, не досягало цілі Зрештою інша, легша здобич відвернула увагу хижаків. Але протягом наступного дня то самець, то самиця по черзі верталися до печери і спостерігали двоногих загадкових істот.

Наближався сезон дощів.

Збившись у купу позаду завалів з каміння і колючих гілок, жінки тужливо думали про велетня уламра, переможця людей-дхолів.

Син Тура зі своєю замашною довбнею і гострими дротиками, звісно, зумів би прогнати страшних хижаків.

Здобич, здобута махайродами напередодні, очевидно, не вдовольняла неситих хижаків, і вони з’явилися до печери задовго до смерку. День був хмурий, сірі хмари застували небо. Різкий вітер віяв з рівнини, зловісно завиваючи в скелях. Діти плакали зі страху. Жінки, з’юрмлені біля входу, понуро споглядали навколишній простір. Ушр стурбовано думала про те, що махайроди, мабуть, залишаться жити біля печери на весь період дощів.

Вітер міцнів. Він ніби люто кидався на штурм гори. Обидва махайроди показалися водночас біля входу до притулку. Їхній грізний рик лунко відбивався в кам’яних стінах печери. Ушр, пригнічена, вийшла вперед, щоб приготуватися до оборони.

Зненацька довге ратище просвистіло в повітрі і вгородилося в карк одному хижакові — самцеві. Заревівши з болю, ввір скочив уперед, намагаючись перемахнути через кам’яну загорожу, але другий спис, кинутий з величезною силою, прибив махайрода до землі. Громовий голос заглушив рев урагану, і гігантська постать з високо піднятим києм з’явилася сприходу печери.

Жінки гуртом побігли до виходу, перекидаючи важкі валуни, що правили їм за оборону. Махайрод лежав без духу. Самиця, налякана його передсмертним зойком і появою нових двоногих істот, втекла до річки.

Вовчиці, кричачи з радості, юрмилися навколо свого рятівника. Їхні суворі обличчя світилися щастям. Широко розплющені очі дивилися на уламра з- безмежним обожнюванням. До них знову вернулося блаженне відчуття безпеки, впевненості в перемозі над стихіями, тваринами і людьми.

Схвильований зустріччю, син Тура вигукнув:

— Ось! Ун і Зур вернулися до вовчиць і не покинуть їх більше. Вони житимуть завжди вкупі з ними у великій печері, біля якої здобули перемогу над людьми-дхолями!

Радості жінок не було меж. Вони схилились перед Уном на знак любові і відданості. І уламр, зворушений до живого серця, забув гіркоту свого повернення до рідного табору. Тепер він думав лише про те, що нове плем’я ростиме й міцнітиме під його опікою.

— Ушр і вовчиці будуть твоїми воїнами! — говорила жінка-вождь. — Вони житимуть там, де житимеш ти, виконуватимуть твою волю і дотримуватимуться твоїх звичаїв.

— Вони стануть дужими і безстрашними, — відповів Ун. — Вони майструватимуть ратища і дротики, сокири і пращі, навчаться добре орудувати ними. Тоді вони перестануть боятися людей-дхолів і рудих хижаків!

Жінки кинулися збирати хмиз, І скоро чудове багаття запалало в пітьмі. Ніч більше не таїла в собі пасток і невідомих небезпек. Щастя, що наповнювало серця вовчиць, було таке саме величезне, як велика ріка.

Один лише Зур залишився задумливим. Він знав, що його серце буде спокійне тільки тоді, коли він знову побачить базальтову печеру і свого могутнього спільника.

На дванадцятий день шляху, долаючи пориви вітру, І загін дістався до базальтової печери. Кажани, її мешканці, шугнули геть при появі людей. Сокіл з хрипким клекотом знявся з місця.

Випроставшись на весь зріст на майданчику, Ун дивився на ліси і рівнини, постелені перед ним. Всюди кипіло життя. Води великої річки давали притулок та їжу незчисленним черепахам і крокодилам, рибам і земноводним, гіпопотамам і пітонам, пурпуровим чаплям і жовтоголовим журавлям, чорним лелекам, ібісам та бакланам. Ліси й савани кишіли оленями, сайгаками, куланами, дикими кіньми й онаграми, гаурами і буйволами, бізонами і лосями. Голуби і фазани, папуги та інше лісове птаство гніздилися серед гілля. Незчисленні рослини пропонували людям свої плоди.

Ун відчував себе дужчим за наймогутніших хижаків. Він був людиною, завойовником і підкорювачем дикої незайманої природи на цій чудовій і багатій землі. Зур, Джея, Ушр та інші жінки були ніби часткою його істоти, продовженням