Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.
Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…
— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.
— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.
Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:
— Zu mir! Zu mir! [7]
Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.
Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.
— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…
— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.
Раптом Майя схопила Миколку за руку:
— Ой! Дивиться! Дивиться!..
Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.
Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.
Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.
І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.
Але про це діти дізналися пізніше.
Зараз ними володіла лише одна думка — швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.
Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх:
— Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?
Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.
— Додому поспішаємо! — крикнув Вітя.
Тепер вони уповільнили крок, заспокоїлись, наче переступили через якусь невидиму рису, за якою лишився моторошний підвал із страшним Куртом Мейєром.
— Ви знаєте, звідки ми йдемо?.. — гукнув Миколка, радіючи зустрічі з Якушкіним і мимоволі хапаючи його за рукав. — Звідти! З руїн!
— Що, що? — не зрозумів Якушкін. — Звідки?
— Ну, з елеватора… — показав у темряву Віктор. — Ви не знаєте, кого ми там знайшли…
— Курта Мейєра!.. Начальника гестапо! — перебила його Майя.
Якушкін від подиву застиг на місці.
— Та що ви, діти, жартуєте, чи що? Курта Мейєра? Звідки він там узявся?
— Не знаємо, — хитнув головою Миколка, — але ми його бачили… Він там у підвалі лежить!
— Один, поранений, — сказала Майя.
— І бляшанки від консервів біля нього валяються, — додав Віктор.
— Та не може цього бути! — Якушкін тільки руками розвів. — Усе це, мабуть, вам привиділося, діти… Який підвал? Які бляшанки? Та й чого вас туди понесло?
— А ми картини шукали, — сказав Віктор. — Ну, знаєте, ті, що їх з музею вкрали… Ви що, нам не вірите?..
— І ніхто не повірить.
— А, так? А ось подивіться, що у мене за спиною, — сказав Миколка. — Ну, подивіться! Що це?
Якушкін подивився.
— Речовий мішок! Німецький, здається! — сказав він здивовано, і голос його трохи пом'якшав.
— От ми його у Мейєра й забрали!
Якушкін швидко обмацав мішок.
— Ти дивись! І справді!.. Чи немає в ньому консервів, дітки?.. Дуже я зголоднів, правду кажучи… То ви, кажете, самого Курта Мейєра бачили?
— Бачили, — посміхнувся Миколка. — Не вірите — підіть самі подивіться… Ну, нам пора!
— Рушайте, рушайте, дітки, — сказав Якушкін. — А я ось тут недалеко живу, вийшов на дорогу пошукати снарядних ящиків — топити нічим… Ну, біжіть, біжіть…
Діти пішли до міста, а Якушкін, кашляючи, почвалав своєю дорого, придивляючись, чи не темніє де-небудь на обочині кинутий відступаючими гітлерівцями порожній снарядний ящик…
Розділ сорок п'ятий
ЩЕ ОДНІ ЗАГАДКА
Дивізія одержала наказ рухатись до Обояні і визволити її. Рано-вранці Ястребов зібрав командирів полків і розповів їм про бойові завдання, поставлені перед полками.
До виступу залишалося трохи більше доби.
Стременний сидів у себе за столом і проглядав донесення, коли, злегка прочинивши двері, в кімнату до нього заглянув штабний перекладач.
— Товаришу підполковник, дозвольте зайти?
— Заходье. У вас щось термінове? — е підводячи голови, запитав Стременний.
— Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.