Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Прибувши в "садибу", Цинамон завжди зачинявся у своїй кімнатці. Однак іноді двері випадково залишалися відчиненими, і я краєм ока бачив його за роботою, водночас соромлячись того, що ніби підглядаю за ним. Бо мені здавалося, що Цинамон зливався водно з комп'ютером в еротичному пориві. Постукавши на клавіатурі, він читав написане на екрані, невдоволено кривив губи або ледь-ледь усміхався. То іноді в задумі неквапливо натискав на клавіші, то раптом його пальці нестримно бігали по клавіатурі, як у піаніста, що грає етюд Ліста. Ведучи мовчазну розмову з комп'ютером, Цинамон ніби вдивлявся через екран в інший, важливий і близький йому світ. Я мимоволі думав, що, можливо, справжня реальність, в якій він існує, належить не земному світові, а підземному лабіринту. І, може, там він чистим голосом красномовно говорить, гучно плаче й сміється.

— А чи не міг би я отримати доступу до вашого комп'ютера? — запитав я Усікаву. — Тоді вам пароль не буде потрібний.

— Нічого не вийде. Ваше повідомлення до нас дійде, а наше — ні. Проблема в паролі — Сезаме, відкрийся! Без нього нічого не вдасться зробити. Не відчиняться вовку двері, хоч би як він змінював голос. "Тук-тук-тук! Це я — твій друг кролик!" Як пароля не маєш — завертай голоблі.

На тому кінці телефонної лінії Усікава чиркнув сірником і закурив. І я відразу уявив собі його криві жовті зуби й відвислі губи.

— Пароль складається з трьох знаків — букв або цифр, а може, їхньої комбінації. Після появи напису "Введіть пароль" у вас буде десять секунд на роздуми. Якщо тричі підряд помилитеся, доступ закриється, а система зчинить тривогу. Звукового сигналу не почуєте, але буде ясно, що приходив вовк і наслідив. Ну що, добре придумано? Це стане зрозуміло, якщо підрахувати кількість перестановок і комбінацій двадцяти шести знаків абетки і десяти цифр — величину, близьку до безмежності. Хто не знає пароля, тому це завдання не по зубах.

Я мовчав у задумі.

— Ну що? Маєте якісь ідеї, Окада-сан?

Наступного дня пополудні, коли Цинамон повіз додому на "мерседесі" чергову клієнтку, я зайшов у його кімнатку, сів за стіл перед комп'ютером і ввімкнув його. Екран монітора залило холодне синювате сяйво й з'явився напис:

Для доступу в комп'ютер введіть пароль.

За 10 секунд.

Я набрав на клавіатурі заздалегідь вибрані три літери.

zoo

Пролунало звукове попередження, система не відкрилася.

Пароль неправильний.

Введіть правильний пароль. За 10 секунд.

На екрані почався відлік часу. Я натиснув клавішу "зміна регістру" і ввів те ж слово великими буквами:

ZОО

Комп'ютер знову відповів відмовою:

Пароль неправильний.

Введіть правильний пароль. За 10 секунд.

Якщо знову буде введено неправильний пароль, доступ автоматично закриється.

Почався відлік часу. Десять секунд. Я замінив першу літеру великою, інші дві залишив малими. Остання рятівна соломинка.

Zoo

Пролунав бадьорий сигнал:

Пароль правильний.

Виберіть програму в меню.

Відкрилося меню. Я повільно видихнув, заспокоївся і, переглянувши довге меню, вибрав програму "Зв'язок". На екрані беззвучно з'явилося нове меню.

Виберіть у меню програму зв'язку.

Я клацнув мишкою по рядку "Обмін повідомленнями".

Введіть пароль для отримання повідомлень. За 10 секунд.

Напевне, це був важливий для Цинамона вузол, що закривав вхід до комп'ютера. Отже, і тут пароль мав велике значення. Я набрав на клавіатурі:

SUB

На екрані з'явилося повідомлення:

Пароль неправильний.

Введіть правильний пароль. За 10 секунд.

Почався відлік часу: 10, 9, 8… Я зробив те саме, що й раніше: спочатку набрав велику літеру, потім — дві маленькі.

Sub

Пролунав бадьорий сигнал:

Пароль правильний.

Введіть телефонний номер.

Зчепивши руки, я прикипів очима до команди на екрані монітора. Непогано. Я зумів відчинити двоє дверей в лабіринті Цинамона. Зовсім непогано. "Зоопарк" і "Підводний човен". Я натиснув на кнопку "Вихід" і повернувся в початкове меню. Потім клацнув мишкою по прямокутнику "Скінчити роботу", і на екрані з'явився напис:

За умовчанням ці операції будуть автоматично зареєстровані.

Якщо в цьому немає потреби, натисніть "Не реєструвати".

Я зробив так, як сказав Усікава, — клацнув мишкою у прямокутник з написом: "Не реєструвати".

Операції не зареєстровані.

Екран повільно згас. Я витер піт з чола й, простеживши за тим, щоб клавіатура й мишка не зсунулися навіть на два сантиметри, залишив за собою охололий монітор.

21

Розповідь Мускат

Про своє життя Мускат розповідала мені впродовж кількох місяців. Оповідь вийшла довжелезна, з численними відгалуженнями. Тому я викладаю тут її основний, але зовсім не короткий зміст, і хоча не впевнений, чи повністю передав її суть, сподіваюся, що принаймні висвітлив головні події, що сталися в житті цієї жінки.

Утікаючи з Маньчжурії до Японії, Мускат Акасака і її мати з усього свого майна забрали із собою тільки коштовності, що мали на собі, й знайшли притулок у батьківському домі матері в Йокогамі. Її родина вела торгівлю, головно з Тайванем, і до війни процвітала, але упродовж тривалої війни втратила більшість своїх партнерів. Материн батько, директор торговельної фірми, помер від серцевого удару, його другий син, що був йому головним помічником, загинув під час повітряного нальоту перед самим кінцем війни. Торговельну справу успадкував старший син, який покинув учителювати, та наладити її не зумів, бо в нього душа до неї не лежала. І хоча в родини ще залишилася велика садиба, жити в ній нахлібниками після війни, коли всього бракувало, було не дуже приємно. Мати з дочкою завжди намагалися триматися якомога непомітніше — їли менше за інших, раніше за всіх вставали, з власної волі брали на себе всю домашню роботу. З дитинства Мускат одягалася в недоноски, що — від рукавичок і панчіх до білизни — перепадали їй від двоюрідних сестер, і користувалася олівцями, які викинули інші діти. Прокидатися вранці було справжньою мукою — боліло в грудях від самої думки, що настав новий день. "От було б добре жити вдвох з матір'ю, не боячись комусь заважати, нехай навіть у злиднях!" Однак мати не могла виїхати з цього дому. "Раніше вона була жвавою і бадьорою, — казала Мускат, — але після повернення з Маньчжурії від неї залишилася одна оболонка. Усі життєві сили кудись зникли". Мати так і не змогла випростатися і тільки настирливо повторювала, як чудово їм колись жилося. Тож Мускат довелося самій думати про своє майбутнє.

Хоча не можна сказати, що вона не любила вчитися, шкільні предмети її майже не цікавили. Вона нізащо не вірила, що визубрені історичні дати, правила англійської граматики або геометричні формули стануть їй коли-небудь у пригоді. І прагнула навчитися якогось практичного ремесла й якнайшвидше стати самостійною. А безтурботних однокласниць, що втішалися шкільним життям, трималася осторонь.

Правду кажучи, їй з голови не виходила тільки мода. Вона думала про фасони одягу з ранку до вечора. Оскільки в житті сама не мала змоги чепуритися, то знову й знову розглядала хтозна-де роздобуті журнали мод і, наслідуючи їх, робила ескізи або заповнювала сторінки зошита зразками фасонів, витворених власною фантазією. Мускат сама не розуміла, чому одяг так сильно притягує її. Можливо, тому, що в Маньчжурії вона, мовляв, постійно рилася в материних уборах. Тоді її мати була справжньою чепурухою. Шафи ледве вміщали її сукні й кімоно, і коли випадала вільна хвилина, маленька Мускат виймала їх, щоб розглянути й помацати. Однак під час евакуації більшу частину одягу довелося залишити, а запаковані в рюкзаки й привезені речі — поступово обміняти на харчі. Щоразу, розлучаючись з ними, мати розгортала їх і зітхала.

— Створення нових фасонів стало для мене потаємними дверцятами в інший світ, — розповідала Мускат. — Я відчиняла їх, і переді мною відкривався світ, що належав тільки мені. Там усе підкорялося силі уяви. Чим краще мені вдавалося уявити те, що хотілося, тим далі я втікала від реальності. Найбільше я раділа з того, що все це обходиться задурно. Ото чудо! Видумування ошатного вбрання й перенесення його на папір не просто було втечею від реальності, не просто зануренням у мрію, а щоденною життєвою потребою. Такою ж природною, як дихання. І мені здавалося, ніби різною мірою з усіма таке відбувається. Та коли я збагнула, що не з кожним щось подібне трапляється, навіть якщо він захоче, то подумала: "У певному розумінні я відрізняюся від інших людей, а тому житиму не так, як вони".

Мускат покинула школу й вирішила вступити на курси крою та шиття. Щоб заплатити за навчання, умовила матір продати останні коштовності. За два роки вона навчилася шити, кроїти і створювати моделі одягу. Скінчивши курси, орендувала квартиру й почала жити самостійно. Підробляючи шиттям і в'язанням, а вечорами — офіціанткою в ресторані, влаштувалася у школу професійних модельєрів. Після того її прийняли на роботу у фірму модного жіночого одягу й зарахували, як вона того прагнула, у відділ дизайну нових моделей.

Безперечно, вона володіла оригінальним талантом. Не тільки вміла чудово накидати на папері стиль моделі, але й думала, й дивилася на світ по-своєму, не так, як інші люди. В її голові вимальовувався точний образ того, що вона хотіла створити, — без чужих запозичень, цілком народжений в її душі. Вона могла простежити за найменшими подробицями його від початку до кінця — так добираються до верхів'я ріки лососі, що йдуть на нерест проти течії. Мускат трудилася не складаючи рук, не мала навіть часу, щоб поспати. Робота приносила їй тільки радість, а в голові засіла думка про те, щоб якомога швидше стати справжнім модельєром. Про розваги вона не думала, зрештою, не знала, що це таке.

Невдовзі начальство оцінило її зусилля, зацікавилося плавними й сміливими лініями її моделей. Через кілька років її практичної роботи вона очолила невеликий відділ, відданий в її розпорядження. Такого підвищення у цій фірмі ніхто не мав.

З кожним роком її досягнення ставали щораз переконливішими. Її обдарованість та завзяття помітили не тільки у фірмі, але також у колах високої моди. Закритий світ моди до певної міри справедливий — у ньому править бал конкуренція. Здібності модельєра оцінюються за кількістю замовлень на його моделі.