Читати книгу - "Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой"

Він поголився, зганяв у душ, змінив одяг. Сорок хвилин дороги — і він уже опинився перед будинком Сіда Гадженса, де було повно поліцейських машин. Хлопці з моргу бігали із пластиковими пакетами: кров, частини тіл.

Джек припаркувався. Помічник вивіз із будинку каталку: вкрите простирадлом криваве місиво. Біля дверей стояв Расс Міллард, двоє новачків — Дон Клекнер та Двейн Фіск — трохи подалі. Патрульні відганяли витріщак; на хідниках юрмилися репортери. Джек підійшов до Мілларда.

— Гадженс? — спитав він не надто здивованим, професійним тоном.

— Так, твій приятель. Боюся тільки, трохи його понівечили. Повідомив грабіжник: вдерся в будинок і побачив тіло. На одвірку є сліди злому, так що я вірю. Якщо ти встиг поїсти, то краще не дивися.

Джек подивився. Засохла кров, білі лінії на підлозі — місця, де лежали частини тіла.

— Хтось по-справжньому його ненавидів, — сказав Міллард. Бачиш ті шафи? Думаю, Гадженс поплатився життям за свої папки. Клекнер за моїм наказом зателефонував видавцеві «Цілком таємно». Хай відкриють офіс і дадуть нам копії матеріалів, над якими останнім часом працював Гадженс.

Расс чекав на якісь коментарі. Джек раптом несподівано для себе самого перехрестився — вперше відтоді, коли він залишив сиротинець.

— Вінсеннсе, ви ж ніби друзями були. Що думаєш?

— Думаю, що він був справжнісіньким непотребом! Його всі ненавиділи! Можеш брати за підозрюваного будь-яку людину, що мешкає у Лос-Анджелесі!

— Спокійно, Вінсеннс, спокійно. Я прекрасно знаю, що ти зливав йому інформацію і кожен із вас на тому наварювався. Якщо ми за кілька днів не розкриємо справу, я вимагатиму від тебе заяви.

Двейн Фіск щось розповідав Морті Бендішу — мабуть, гарячі подробиці для «Міррор».

— Та легко, — відповів Джек. — Чим я можу допомогти слідству?

— Що ж, твоє відчуття службового обов’язку вражає. Поговорімо про Гадженса. По-перше, він був по хлопцях чи по дівчатах?

Джек закурив.

— Його цікавив тільки бруд. Він був справжнім дегенератом. Може, він кінчав, перечитуючи власні статті, не знаю.

Підійшов Дон Клекнер, тримаючи в руках свіжий примірник «Цілком таємно» із заголовком на всю шпальту: «Телевізійний магнат любить дивитися і не тільки. І на кого? На дівчат-підлітків!»

— Капітане, я це купив у магазині на розі. Видавець розповів, що Гадженс був просто поведений на «Жетоні честі».

— Чудово, Доне, починай опитувати свідків. Вінсеннсе, ходи сюди.

Вийшовши на газлон, Міллард заявив:

— Без твоїх знайомих тут не обійшлося.

— Я — коп і працюю в Голлівуді. Я знаю багато людей, також мені відомо, що Макс Пелтц небайдужий до молоденьких. І що з того? Йому шістдесят років, і він не вбивця.

— Про це поговоримо після обіду. Ти працюєш над справою «Нічної сови», чи не так? Розшукуєш автомобіль Коутса?

— Так точно.

— Тоді повертайся до роботи, а о 14:00 з’явишся в Бюро. Я запрошу декількох ключових осіб із «Жетону честі» прийти й відповісти на кілька питань. А ти мені допоможеш із ними поспілкуватися.

Біллі Дітерлінґ, Тіммі Валберн — «його знайомі».

— Звичайно, я буду.

Підбіг Морті Бендіш:

— Джекі, невже ж тепер всі твої ексклюзиви перепадатимуть мені?

Він знову виламував двері гаражів і слухав верески чорних, що розбігалися навсібіч, але справжня робота чекала на нього в мотелі. Дорогою із негритянських кварталів Джека накрило — уперше за п’ять років.

Він повернув на схід, припаркувався біля «Роял флеш». «Б’юїк» Клода Дайніна стояв неподалік, а сам він, певно, штовхає наркоту в чоловічому туалеті.

Джек увійшов. Усі завмерли: зустріч із Джеком нікому нічого хорошого не обіцяла. Бармен налив подвійний «Олд Форрестер»; Джек бахнув вміст склянки одним ковтком — і п’ятирічне утримання пішло коту під хвіст. Від алкоголю йому зробилося тепло. Він підійшов до чоловічого туалету й висадив двері ногою.

Клод Дайнін був на місці,

Джек завалив його на підлогу, вирвав шприца із його руки. Клод не чинив опору — він був уже під кайфом. Ось, бензедрин в обгортці з фольги. Він, не запиваючи, проковтнув таблетку, змив шприц в унітаз і промовив:

— Я повернувся.

До мотелю він повернувся уже накачаний, готовий до повторного занурення у болото компромату.

Але нічого нового не знайшов, лише інстинктивно відчував, що Гадженс не міг тримати справді «секретні» досьє вдома. Якби вбивця шукав