Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Віднайдений час, Марсель Пруст 📚 - Українською

Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

717
0
25.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Віднайдений час" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 118
Перейти на сторінку:
спогади прикуті до місць, звідки ми пішли собі, і далі пов’язують із ними свої осілі життя, як тимчасові приятелі, якими мандрівець завівся у певному місті і яких, їдучи, мусить покинути, бо вони, не кочовики, зостаються, де й були, і тут, власне, доживуть свого віку, немовби мандрівець і досі був тут, на церковній паперті, у порту або під прибережними деревами. Отож Жільбертина тінь стелилася не тільки біля підніжжя церкви Іль-де-Франс, де я уявляв її, а й на парковій алеї в Мезеґлізькій стороні, а тінь дукині Ґермантської — на вогкій стежці, де обабіч веретенилися лілові й червонясті грона, чи на вранішньому золоті паризького хідника. І ця друга особа, спороджена не жаданням, а згадкою, не була для обох цих жінок одна й та сама. Бо кожну з них я знав кількома наворотами, за різних часів, коли вони ставали для мене іншими і коли я й сам ставав інший, скупаний у мареннях іншої барви. Отож закон, що правує маренням кожного року, зберігав навколо них групу спогадів про жінку, знайому мені тоді: приміром, усе пов’язане з дукинею Ґермантською часів мого дитинства, скупчилося завдяки силі тяжіння довкола Комбре, а все причетне до дукині Ґермантської, готової запросити мене на снідання, — довкола істоти з зовсім іншими почуттями; було кілька різних дукинь Ґермантських, як було, починаючи з дами в рожевому, кілька паній Сванн, розмежованих безбарвною атмосферою літ, і я не міг уже перекидатися від одної до іншої, як не міг опустити однієї планети, аби перенестися на другу, відокремлену від неї ете-ром. І не тільки відокремлену, а й відмінну, прикрашену моїми мріями різних літ, наче особливою флорою, якої не знайти на іншій планеті; таку відмінну, що я, подумавши, що не піду снідати ні до пані де Форшвіль, ні до дукині Ґермантської, не міг навіть сказати собі, так відчутно це мене перенесло до іншого світу, що перша з них не є кимось відмінним від дукині Ґермантської, нащадка Женев’єви Бра-бантської, а друга — кимось відмінним від дами в рожевому, і це пояснювалося тільки тим, що в цьому мене запевняв загніжджений у мені компетентний чоловік, запевняв, як запевняв би мене астроном, що туманності Чумацького Шляху виникли від розпаду однієї й тієї самої зірки. Так само і Жільберта, яку я попросив, не здаючи собі в цьому справи, звести мене з дівчатами, подібними до неї колишньої, не була вже для мене тільки пані Сен-Лу. Я більше не думав, дивлячись на неї, про ролю, яку відігравало колись у моєму коханні, забутому і нею, моє захоплення Берґот-том, що знову став для мене просто автором своїх книжок, і я вже не пам’ятав (хіба що воно оживало в рідких, геть розрізнених споминах) свого збентеження, коли мене з ним знайомили, змішаного з подивом розчарування його манерою розмовляти у салоні з білим хутром, повному фіялок, куди так рано вносилося стільки ламп і розставлялося на стількох консолях. По суті всі спогади, які утворювали першу мадемуазель Сванн, були відірвані від сьогоднішньої Жільберти, утримувані на великій відстані силою тяжіння інших світів довкола Берґоттової фрази, з якою становили одне тіло, і оповиті пахощами глоду.

Сьогоднішня клаптикова Жільберта вислухала моє прохання з усміхом. Відтак задумалася, скроївши поважну міну. І я був цьому радий, бо вона не звернула уваги на громадку осіб, побачити яку їй довідно не було б приємно. Дукиня Германська щось полум’яно обговорювала зі страшнющою стару-шенцією — я свердлував очима цю Бабу-Ягу, і мені було нев-гадно, хто ж вона така, хоч кричи рятуйте. Тим часом дукиня Ґермантська, Жільбертина тітка, цокотіла з Рахиллю, високославною нині акторкою, яка на цьому ранку збиралася декламувати вірші Віктора Гюґо та Лафонтена. Дукиня, давно вже свідома свого найвищого становища в Парижі (не розуміючи, що подібне становище існує тільки в головах тих, хто в нього вірить, і в головах багатьох парвеню, бо коли б вони ніде її не бачили й не читали її імени у хроніках пишних раутів, то ладні були б думати, що насправді вона не посідає жодного становища), тепер тільки в порядку винятку, з великими перервами, ховаючи позіхи, гостювала у Сен-Жерменському передмісті, обридлому їй, як вона казала, гірше від печеної редьки, а натомість гнала химери, снідаючи в товаристві тої чи іншої акторки, яку вважала за розкішну. У нових колах, де вона бувала і де залишалася собою більше, ніж сама гадала, вона, як і давніше, дотримувалася думки, що «дещиця нуди» — знак інтелектуальної зверхности, але передавала свою нуду мало не криком, аж їй деренчало у горлі. Щойно я згадав про Брішо, як вона відрубала: «Він мене доконав за ці двадцять років», а коли пані де Камбремер порадила: «Перечитайте, що Шопенгауер пише про музику», вона зробила притиск на цій фразі, дратливо стенувши плечима: «Перечитайте — чи ба! Ні, проти цього я перечитимуі» Старий д’Альбон посміхнувся, зачувши знайомий каламбурний дух Ґермантів. Жільбер-та, людина сучасніша, і бровою не повела. Хоча й Сваннова донька, вона, ніби качка, висиджена куркою, була більшою лакісткою і сказала: «А в мене він зачіпає якісь струни; його вражливість просто чарує!»

Я розповів дукині Ґермантській про своє побачення з бароном де Шарлюсом. На її суд, він «підупав» ще більше, ніж можна було думати, бо щодо розумових здібностей світські люди вдатні відзначати різницю не лише між світськими людьми, наділеними майже однаковим розумом, а навіть ув одній і тій самій людині в різні періоди її життя. Відтак вона додала: «Він завше був живим портретом моєї свекрухи; але тепер це просто вражає». У такій подібності не було нічого незвичайного. Справді, як відомо, деякі жінки віддзеркалюються в іншій істоті з найбільшою достотністю, і єдиний огріх тут стосується статі. Помилка, про яку не скажеш: feltс culpa[17], бо стать— позначається на особистості, жінкуватий чоловік — манірний, обачний, надвражливий тощо. У лиці, хай навіть бородатому, чи на розпашілих щоках під бурцями знайдуться риси, перенесені з материного портрета. У старому ІІІарлюсі, руїні, і то можна розпізнати, під шарами жиру і рижової пудри, на свій подив, якісь сліди гарної і вічно юної жінки. Тут увійшов Морель, і дукиня почала так примилятися до нього, аж я трохи розгубився. «Ет, я не беру участи в родинних сварках, — озвалася вона. — Чи не здається вам, що родинні сварки — це така нудьга?»

Але якщо в ці двадцятирічні періоди конгломерати світських капличок розпадалися і знову сполучалися згідно з тяжінням нових

1 ... 96 97 98 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віднайдений час, Марсель Пруст"