Читати книгу - "Зібрання творів"

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль,

загравши навпаки. Мені б сміятись —

я плачу. Груди розпирає гнів

(маленьке перебільшення: сновиди

здебільша врівноважені в чуттях) —

а я радію. Рушив катафалк —

а я втішаюсь. Вилізши на повіз,

вигукую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

і тільки підбадьорює: віват.

Поскрипують стільці в порожній залі,

єдині глядачі цієї п’єси,

і дивно так вглядаються крізь мене

у порожнечу, видну тільки їм.

Так голова болить. І так нестерпно

прожекторна освітлює пітьма,

неначе тьмавий зал перетворився

на сніп вогню пекельного. Суфлер

наказує нарешті зупинитись.

А я вганяюся з розгону в зал.

І все. Скінчилося. Вистава щезла.

Завіса впала. Я вже не актор —

глядач. А скільки покотом у залі

лежить живих мерців, старих акторів,

обпалених огнем шалених рамп.

І всі вони до мене простягають

осклілі руки: — О, щасливий Йорику,

твій номер тут — 135. По ньому

шукай подушку, ковдру і матрац.

І можеш спочивати, скільки хочеш.

Тут час стоїть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обірваним кінцем,

як у виставі. Тільки є початок.

Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик. — Тобто, я герой,

як кажуть, заголовний? Був — героєм.

Тепер — скінчилося. Ми теж — були.

— І що за п’єса? — Варіянт удатний

давно вже призабутого Шекспіра.

Її створив славетний драматург.

— І як його на прізвище. — Немає

в нас прізвища. — То як же так?

— Ім’я годиться тільки тим, котрі існують.

— А ви? — Ми всі однаково щасливі.

— Цей Йорик — божевільний? — Ні — щасливий.

— Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, геніяльний чи щасливий

або нещасний — то пусті слова,

що правлять для розрізнення — та й тільки.

А тут немає родових одмін.

Бо кожен з нас — актор або глядач.

А це одне і те ж. Бо глядачеві

так само треба грати глядача,

і то — захопленого. А наймення

у нас немає свого. Нині — Йорик,

а завтра вже ніхто. Чекай на роль,

якою і почнеш найменуватись,

допоки скону. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — ніхто. Ні тобі виду,

ні імени. А грай чуже занудне

нашіптане життя — самі повтори.

Так живучи у ролі аж до смерті,

вивчай слова забуті: боротьба,

народ, любов, несамовитість, зрада,

порядність, чесність. Так багато слів

ті предки понавигадали. Боже,

життя на гріш. А так багато слів.

І майже всі — чужі і незнайомі.

Скажімо, нас назвали — будівничі.

А що то — будівничі? — й не питай.

— Ви щось будуєте?

— А що то — будувати?

Так звуть нас — будівничі. От і вже.

А нам до того байдуже. Хіба

тобі не все одно, що справжній Йорик

був зовсім, може, і не Йорик. Навіть

напевне ні, раз так його зовуть.

Ти пам’ятаєш — Гамлетові в руки

попав лиш череп — ні очей, ні губ,

ні носа, ані вух — зотлів геть чисто,

ось так, як ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер і автор —

усі живуть одне чуже життя:

удень вистава, все одна й та сама,

хоч завше невідома, бо ждання —

то теж актор, що грає сподівання

і вміє виінакшувати текст.

А уночі — те ж саме. Лицедій

вже звик до спокою. Допіру смеркне —

ховається під ковдру, ніби равлик

у мушлю. Той, скажімо, бубонить

собі під ніс якісь уривки ролі

(озвучує мовчання й мертвий жест),

а той зайдеться реготом — аж відлоск

летить в концертну залу. Третій спить,

четвертий плаче. П’ятий втупить очі

у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скільки знаю —

він був із нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерів (їм життя коротке)

допоки не завісився. З нудьги,

подейкували наші ліцедії,

хоча розмов про те і не було.

— Чому? — А що базікати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує —

і донесе суфлерові. Бо ми

радіти зобов’язані до смерті.

Це перший наш обов’язок. Колись

був завітав до нас найголовніший

суфлер. Велику раду був зібрав

і слухав кожного. А ми стояли

і хором дякували. — Ну а той?

Дивився

і розуму випитував у нас.

Хто радо радість грав — того наліво,

нерадо хто — направо. Ну, бувай,

бо взавтра загадав мені суфлер

демонструвати щастя — три години,

чотири — гнів, а решту дня — любов

і відданість. То треба й відпочити.

Я був залишений напризволяще,

і мізкував собі, що досить рух

єдиний одмінити — і тоді

вже не збагнеш кінця ані початку,

бо все переінакшується. Світ

тримається на випадкових рухах,

які його означують. Пітьма

навпомацки у кості грала. Глухо

постогнували сонні лицедії,

і оком Поліфема угорі

світив червоний місяць безголосий.

Я ждав чогось до ранку. Ніч?

Життя?

Чи, може, вічність проминула? Тільки

нарешті увімкнули дня рубильник

і краном баштовим піднесли сонце,

а на склепінні неба появило

двох лицедіїв — що співали дружно

за жайворонів. Із лабораторій

взяло росу на пробу. І вчепило

рекламний щит: «Ставайте до роботи —

почався день». До буди вліз суфлер,

і п’єса почалася, не скінчившись.

* * *

Утрачені останні сподівання,

нарешті — вільний, вільний, вільний ти,

тож приспішись, йдучи в самовигнання,

безжально спалюй дорогі листи.

І вірші спалюй, душу спалюй,