Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Локвудів голос гучно відлунював від голих стін порожньої кімнати. Джордж тим часом стояв на дверях. Синці його потроху блідли, проте шрами на обличчі ще залишались. Та й пересувався він повільніше, ніж зазвичай, хоча те саме можна було сказати й про нас усіх, хто побував по той бік порталу. На носі в Джорджа виблискували нові окуляри, які він купив минулого тижня, трохи менші й радше овальні, ніж круглі. Я навіть сказала б, що їхня оправа була елегантна. Тільки, на жаль, до цих окулярів не дуже пасували мішкуваті, заляпані фарбою джинси. За кожним його рухом вони сповзали, оголюючи Джорджів білий живіт. У руці він теж тримав пензля — щойно ґрунтував одвірок на сходовому майданчику.

— Скажу, що чудово, — мовив він, — хоч мені й кортить мерщій поснідати. А кімнату тепер просто не впізнати! Чистенька, свіженька — ніяких тобі порталів на Той Бік чи Смертних Вогнів! Справжня спальня для гостей!

Перш ніж із кімнати Джесіки вийшла «справжня спальня для гостей», там попрацювала команда ДЕПРІК, яку вже наступного дня після фатальних подій у Будинку Фіттес відрядив туди інспектор Барнс. Фахівці з ДЕПРІК розібрали портал і вивезли всі Джерела до крематорію. Потім вони попросили дозволу вивезти й старе ліжко Джесіки, й Локвуд, повагавшись якусь хвилину, врешті погодився. До речі, він помітив, що після цього з кімнати зник Смертний Вогонь. Спальня відтепер була мирним, тихим місцем без жодного сліду колишньої трагедії. Дух Джесіки більше не обтяжував ні будинку, ні самого Локвудового серця. Настала пора розпочинати нове життя.

— Я все міркую, що нам робити з цією плямою, — мовив Джордж, показуючи пальцем на велику круглу пляму від ектоплазми посередині підлоги. — Цього не замалюєш ніякою фарбою. Навіть сліди від ланцюгів помітні.

— Завтра нам привезуть гарненький кремовий килим, — відповіла я. — Застелити ним підлогу, та й квит. А в п’ятницю приїдуть ще й меблі. Кімната буде готова — заселяйся й живи собі.

— А може, Голлі захоче переїхати сюди? — запитав Джордж, почувши, як вона кличе нас до кухні. — Я знаю, ти пропонував це їй, Локвуде.

Локвуд поклав пензель упоперек бляшанки з фарбою, й ми подалися до дверей.

— Навряд чи вона захоче. Я справді пропонував їй, та вона сказала, що житиме окремо. До речі, вона винаймає кімнату на двох разом з дівчиною, що працює в ДЕПРІК. Це для мене, правду кажучи, новина.

Ми поволі зійшли вниз, гучно тупотячи по дерев’яних сходах. Килим теж пропав — так само, як і прикраси зі стін, що залишились голими, подряпаними, простреленими кулями й попаленими вибухами магнію. Звичайно, ми їх скоро відремонтуємо. Роботи буде багато, але робота ця нам тільки на радість. Вікна були відчинені, а з кухні смачно пахтіло грінками й підсмаженою шинкою. Нічого, мине трохи часу, і все знову стане по місцях.

У кухні щойно дзенькнув тостер, викинувши з себе готові грінки. На сковороді шкварчала яєчня. Голлі дістала з нового буфета пакунки з кукурудзяними пластівцями. Дверцята до цього буфета ще не були підвішені, тож вона просто засовувала туди руку, витягала пакунки й передавала їх Квілу Кіпсу, що сидів поряд за кухонним столом. Ворушився Кіпс досі мляво й незграбно — вільно володіти лівою рукою йому не дозволяли накладені шви — й здавався змореним та блідим, проте він завжди мав такий вигляд. Беручи це до уваги, можна було сказати, що почувався він загалом непогано. Принаймні тільки в нього, на відміну від нас усіх, не посивіло волосся після мандрівки до Іншого Світу. Розставляючи на столі пластівці, він насуплено розглядав нашу новеньку накрохмалену «скатертину мислення», заставлену смаколиками до сніданку.

— Голлі каже, що саме я повинен влаштувати цій скатертині бойове хрещення, — мовив він. — Щось написати чи намалювати на ній. Чудернацький звичай!

— Пиши-пиши, якщо хочеш поснідати з нами, — підтвердила я. — Це наше правило.

— Просто намалюй карикатуру, — порадив Джордж. — Я завжди так роблю.

Локвуд кивнув:

— Еге ж. А потім мій апетит де й подівся.

— До речі, про апетит... — Голлі схилилась над тостером. — Люсі, будь ласка, прибери куди-небудь зі стола цей огидний череп. Мені навіть торкатись його бридко. Ми ж усе-таки збираємося снідати.

— Пробач, Голлі.

— Не знаю, навіщо ти ставиш його на стіл щоразу, коли ми сідаємо їсти. Тим паче, що зараз чудовий сонячний день і твій привид ніяк не може проявитись.

— Мабуть, так. Хоч із цими привидами ніколи нічого не знаєш... Де ти хочеш сісти, Джордже?

— Отут, біля Квіла.

Кіпс підозріливо позирнув на Джорджеві джинси:

— Гаразд. Тільки не дуже нахиляйся, коли сидиш.

Я радо подивилась на таріль з грінками, поставлений Голлі, і вмостилась на своєму стільці. Локвуд уже зайняв своє улюблене місце на чолі стола й заходився розливати нам чай.

— Ану, цікаво... —Джордж задоволено оглянув стіл. — Чай, грінки, яєчня, джем, шоколадне масло, кукурудзяні пластівці з цукровою пудрою... Класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°». Стривайте! А це що таке?!

Голлі похмуро всміхнулась:

— Це бридкий обгорілий череп, який Люсі завжди тягає з собою. Хоч би до склянки його запроторила чи що.

— Ні, я не про череп. Я про оці мисочки з горішками та соняшниковим насінням. Тьху, та вони навіть не солоні! Звідки вони тут узялися?

— З комори, — не витримала я. —Там у Голлі їх цілий запас.

Джордж докірливо позирнув на Голлі:

— Ти лазиш у підвал, щоб там тихенько поласувати горішками й насінням? Найгірше не те, що ти псуєш свою статуру, а те, що ти робиш це потайки! Мені спересердя навіть торта закортіло. У нас є торт?

— До сніданку торт у нас не подають, — відповів Локвуд. — Їж те, що є.

Джордж послухався й правильно зробив: то справді був класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°», хоч і в дещо незвичній обстанові. Кухня постраждала чи не найдужче з усіх кімнат нашого будинку: всі її двері й вікна були розтрощені, меблі здебільшого знищені, а на підлозі залишились плями крові й випалені діри. Тож насамперед ми здерли й викинули лінолеум, винесли розбитий буфет, поміняли шибки у вікнах, повісили нові двері — їх залишилось тільки пофарбувати. І, звичайно ж, купили новенький стіл і застелили його свіжою «скатертиною мислення». Після цього ми були певні, що й цілий будинок