Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Сідайте, – наказав Сяючий і всі мовчки, набувши людського вигляду, попрямували до багаття. Розсілися на значній відстані один від одного, утворивши велике коло навколо палаючого вогнища. Діну вказали місце навпроти Барса, з іншого боку вогню, і мій чоловік слухняно туди пішов. Мені ж наказали сісти метрів за три поза межами чоловічого кола. Я знизала плечима і сіла там, де запропонували. Яка різниця, де сидіти, якщо земля скрізь однакова. Лише поправила сумку, що так і висіла у мене через плече. Я її не ризикнула знімати, а Барс чомусь не звернув на неї жодної уваги.

– Два альфи – одна самка, – задумливо сказав Сяючий, який підійшов майже впритул до багаття, – І обидва є її істинною парою. Я можу позбавити одного із вас уз істинності, але спочатку мушу подумати, – потім глянув на мене: – Може, ти нам щось заспіваєш, дитино, поки я прийматиму рішення?

– Заспівати? Зараз? – я здивовано закліпала очима, не вірячи, що він серйозно це запропонував. – Як я можу співати без музики? У мене навіть гітари нема!

Сяючий простягнув до мене руку, і у мене в руках з’явилася гітара. Причому не та, на якій я грала в палаці, а моя власна. Та, на якій я вивчала свої перші акорди. Та, звук якої був чистий і глибокий. Та, яку я любила, як живу істоту.

Щойно я доторкнулася до улюбленого інструменту, відразу зрозуміла, що зараз заспіваю. Я майже не говорила про почуття своєму чоловікові, так хоч наостанок трохи надолужу, якщо рішення божества перевертнів виявиться не на нашу користь.

Я влаштувалася зручніше і почала співати улюблену пісню Вандочки Сеудівни, яку ми іноді з нею вдвох наспівували, щоб трішки заглушити біль, що не залишав її після загибелі чоловіка:

Мільйони зірок вкриють небо, як пил
І гілки зігнуться дугою
Тебе я почую за тисячі миль
Відлуння, відлуння,
Ми довге відлуння любові.

Я кинула погляд на Діна і неабияк здивувалася. Він мав такий вираз обличчя, ніби щойно побачив перед собою привид, або почув те, чого ніяк не сподівався почути. Я знизала плечима і продовжила:

І де б ти не був, я відчую тебе,
І серцем торкнуся здалека.
І знов нас любов за собою веде
Ми ніжність, ми ніжність,
Ми ніжність одвічна й запекла.

Позаду мене раптово пролунав тріскіт гілок, і я, сіпнувшись від несподіванки, різко обернулася: приблизно десяток вовків повільно наближалися ззаду, відрізаючи всі шляхи для втечі. Але втеча зовсім в мої плани не входила. Я не залишу тут свого чоловіка. Можливо, за кілька хвилин ми помремо. Та, як колись сказав один доволі відомий поет: «Якщо дожити не встиг, то хоча б доспівати». І я, незважаючи на всі небезпеки світу, зустріла погляд свого коханого і продовжила співати тільки для нього:

І навіть де смерть причаїлась в пітьмі
З тобою лишусь до світання.
Я знаю, з тобою не розлучимось ми.
Ми пам’ять, ми пам’ять,
Ми зоряна пам’ять кохання.

І тут, як на замовлення, в небі промайнула падаюча «зірка», потім ще й ще…

Обережно озирнулася, за моєю спиною тепер стояли жінки. Жодної загрози ні в їхніх поглядах, ні в позах я не відчула, і моє серце стрепенулося від боязкої надії: вони прийшли сюди підтримати мене. Губи у мене самі собою склалися в несміливу усмішку.

Коли я знову повернулася до вогнища, то усмішка враз застигла у мене на губах. Навіжений Скажений Барс зрозумів, що рішення буде не на його користь і, миттєво обернувшись вовком, чорною стрілою метнувся до мене.

Наче ожив мій сон, який я бачила при першому знайомстві з Брамою Світу – на мене насувалися жовті як місяць, нещадні очі, з жагою вбивства у погляді.

Дін, ніби чогось подібного чекав, миттю зірвався з місця, обертаючись тигром, але я одразу збагнула, що він не встигне зупинити суперника. Тому підскочила і, розмахнувшись щосили, шандарахнула нападника гітарою по його твердолобій голові.

Гітара розсипалась у мене в руках, а перевертень відлетів убік і зіткнувся в повітрі з Діном, що злетів у стрибку. Після зіткнення, вони обидва впали на землю і вишкірилися один на одного. І тільки-но вовк спробував напасти, як стрімко піднялась величезна оранжево-чорна лапа і щосили вдарила його зверху по загривку. Почувся хрускіт, що леденив душу, і, видавши передсмертний стогін, ватажок вовчої зграї закінчив свій життєвий шлях. А тепер, ймовірно, наша черга. Вогненноволосе божество нам цього не пробачить.

Настала дзвінка тиша. Погляди всіх присутніх звернулися до Бога перевертнів, що так і стояв на своєму місці. Він оглядів поле бою і повільно наблизився до Кордевідіона, який знову став людиною і тепер незворушно чекав на вирок.

– Ти у своєму праві, тигр, – промовив Сяючий голосно, щоб почули всі присутні на галявині. – Забирай свою жінку і йдіть. Більше ніхто не посміє вас зачепити.

Мій чоловік вклонився воістину божественному судді й повернувся до мене. Я, скрикнувши від радості, кинулася до Діна і з розгону застрибнула йому на руки. Він вже трохи звик до того, що я добре стрибаю, тож навіть не похитнувся, лише міцно притиснув мене до своїх грудей.

Так він і пішов геть від багаття, несучи мене на руках. Як він потім пояснив: на знак поваги до Сяючого не скористався порталом одразу. Тільки коли світла від полум'я стало не видно за деревами, чоловік опустив мене на землю.

– Діне, ти сердишся? – нерішуче запитала я.

– Ох ти ж, горенько моє, – важко зітхнув мій співрозмовник. – Ти просто ходяча неприємність. Як тільки у тебе виходить завжди кудись влізти?

– Хто б казав? – пробурчала я ображено. – Сам начебто не такий. Чи давно від цілительки?

– Та такий самий, — згідно усміхнувся Кордевідіон і, обійнявши мене, легенько поцілував у маківку. – Тому й пара з нас вийшла неабияка.

– Діне, – підвела я на нього очі, – а чому ти на мене так дивно глянув, коли я співала?

– Голос у тебе гарний.

– А якщо серйозно?

– А якщо серйозно, просто на моїх очах збувалося віщування Олівії. Ще в перший мій візит до неї вона мені напророкувала: