Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

- Але…., А якщо я раптом повернуся до свого часу? Це за триста років. Я ж його втрачу… - пошепки спитала вона. – Альбрехт, це жарт? Чи правда? – в її очах проблиснув сумнів.

-  Правда. – переставши усміхатись, Альбрехт став серйозним. - Титул належить тобі, незалежно від титулу Мерліна. Є шанс, що ти втратиш лише землі. Але твої нащадки знову будуть дворянами!

- Чогось подібного я чекала ... - Рада не виглядала чомусь щасливою. – Це добре, оскільки титул «золотої герцогині», я не зможу передати…

- Що з тобою?! Ти не рада? – стурбувався хлопець, побачивши, як згасли її очі.

- Я дуже рада…. А де мої землі розташовуються?

- О, ми там були! У дні їзди від Віджіо!

- Там наче тільки одне містечко та порожні землі... І мені потрібно туди переїхати після гастролей? – Рада нарешті зважилася озвучити те, що її непокоїло.

- Ні, моя люба. Якщо ти не захочеш. Там немає замку, поки що…

- Тоді я накажу збудувати театр, копію того, що буде в Заргансі. Це місце незабаром стане столицею естради. Я теж хочу щось привнести, доки маю право.

Альбрехт усміхнувся, стиснувши її долоні.

- Ти вже залишила свій слід у музиці, Радо.

- Так само, як і ти, мій Альбрехте. – нарешті щиро усміхнулася дівчина і на її щоках заграв рум’янець. – Ми тепер рівня…

- Герцогу, маркіза, не шепотіться! Це не виховано! – відволік їх веселий жіночий голос.

 Рада озирнулась і на мить в її очах промайнуло збентеження - вона зовсім забула, що вони не самі.

- Алекс. Я тепер справжня леді!

* * *

Наближався час вечері. Змінивши дорожнє вбрання на довгу сукню з пишними рукавами, Рада зазирнула до кімнати друга. Альбрехт сидів за столом поринувши у читання.

- На вечерю йти збираєшся? Наші вже повернулися!

- Зараз, ще трохи! - не відриваючись, кинув хлопець. - Треба дочитати!

Обійшовши крісло, Рада підійшла до письмового столу, та зазирнула Альбрехту через плече.

- Отрути?

- Так! Я виписав кілька рецептів у бібліотеці Еденголу! – відклавши блокнот, Альбрехт підвівся.

- Ти справді хочеш спробувати приготувати отрути з тієї книги? Але ж це дуже складно!

- Мене це не лякає! Я приготую та примушу випити імператора! – у очах хлопця на мить спалахнув божевільний вогник.

- Ох, Альбрехте, не сміши! Ми вже це проходили! Коли справа доходить до суті, твій запал кудись зникає. У тебе не вийде! – Рада проковтнула слину, намагаючись не втратити веселого тону.

- Чому? – підняв одну брову хлопець.

- Ти ж лікар. Куди тобі! – хмикнула вона.

- Не забувай, кішечка, я син травниці. Тож вмію готувати не тільки відвари, а й отрути! – хитро примружився Альбрехт.

Рада зміривши його поглядом, посміхнулася, поклавши руку на плече.

- У котиків є кігтики! – Рада ззаду обхопила руками його шию.

Альбрехт засміявся і нахилився трохи вперед. Дівчина хрюкнувши, повисла на ньому. Незабаром вони обоє сміючись бігали по кімнаті один за одним.

Щоб сказав Мерлін?!: «Люди вашого статусу так себе не ведуть!»

Вони намагалися відкрито не показувати, як їм начхати на його слова. Вони не обирали таку долю. Їм нав’язали цей статус і вимагали покори. Її не буде. Ніколи! Дівчина та хлопець задихалися в обіймах одне одного. Кожен дотик десь в глибині душі викликав давно сховані почуття. Єдине, з чим вони змирилися, це їх дружба. Бо, який сенс мучити коханням, якщо майбутнього не буде?!

- Альбрехте! – пискнула Рада, скотившись з його спини на килим. - Альбрехт!

Поки вона не встигла відповзти, хлопець кинувся до неї і притиснув до підлоги.

- Не підеш!

- Альбрехт! – очі були вже наповнені сльозами. Дівчина зробила глибокий вдих і зойкнувши знов залилася сміхом.  - Не треба…

Хлопець реготав, а його пальці спритно перебирали по її животу та ребрах, лоскочачи. Дівчина тепер не могла до нього дістати. Їй подобалося з ним дуріти, на початку... коли перемагала вона.

Вибившись із сил, Рада глибоко зітхнула та затихла. Через декілька секунд, Альбрехт упав поруч на килим, весело посміхаючись.

- Чудовисько! – важко дихаючи, промовила Рада, дивлячись у стелю.

- Це тобі помста за минулий раз! Що ти мені казала? Так тобі і треба? Вольфрам нічого бояться?!

- Мяу. – незрозуміло навіщо вимовила це Рада, зробивши жалібні оченята.

Посміхнувшись, Альбрехт допоміг її підвестися на ноги. Побачивши її пошарпаний вигляд, він ледь знову не розреготався, але вчасно стримався.

- Ну пробач мені, рідна. Кого, крім тебе, я можу ще помучити… - це було риторичне запитання. Його погляд випромінював тепло.

Рада важко зітхнула і хотіла вже відповісти, але раптом почувся стукіт у двері.