Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Ми всі тут, друзі, — промовив Холідей, усміхаючись. — Але це не кінець. Їм потрібна наша віра звідси, щоб вони боролися далі.

Сад душ наповнився новими душами. Тисячі лицарів, які загинули під час битви, приєдналися до них, їхні мечі і обітниці залишилися на землі, але їхні душі знайшли спокій у світлі саду.

Проте небеса, позбавлені храмів і молитви, почали втрачати свою силу. Хмари стали важчими, а світ все більше занурювався у темряву. Калгарон і його армія залишали за собою лише хаос, і єдиний промінь надії був десь у серцях тих, хто вижив. 

Світ здригався під тягарем темряви, яка проникала в кожен його куточок. Здавалося, надія була втрачена, але навіть у найглибшій пітьмі є іскра світла, яка ніколи не згасає.

Лицарі, які впали, знайшли спокій у саду душ, але їхній дух жив у тих, хто залишився. Небеса, хоч і ослаблені, все ще дивилися на землю, сподіваючись, що люди знайдуть шлях до віри і єдності.

Калгарон вважав свою перемогу абсолютною. Його тріумф наповнював землю хаосом, але навіть найміцніший трон може впасти, якщо під ним є глибокий фундамент надії. І хоча здається, що зло здобуло верх, це була лише одна глава в нескінченній боротьбі.

Бо світ завжди обирає рівновагу. І навіть коли здається, що вона втрачена, герої народжуються знову.

Світло і темрява знову зійшлися в танці вічності. І на цьому полі битви життя продовжувало йти вперед, залишаючи після себе рани, легенди і силу, якою колись знову скористаються ті, хто обере боротися.

Елей відкрив очі, і світ навколо здавався розмитим і болісним. Лівий бік його обличчя палав вогнем, а праве око бачило лише безкрайнє небо, затягнуте темними хмарами. Він спробував піднятися, але тіло відмовлялося коритися. Кожен рух віддавався болем, а дотик до обличчя виявив порожнечу, де раніше було око.

Навколо панувала тиша, порушувана лише карканням ворон, що кружляли над ним. Їхні тіні падали на зруйноване поле битви, засіяне тілами його побратимів. Цитадель, яка колись була символом світла, тепер тліла за його спиною, її зруйновані стіни мовчки свідчили про те, що творець мовчав.

Елей відчував, як його сили покидають тіло, але всередині щось починало горіти. Не від болю чи відчаю, а від гніву. Гніву на те, що його світ був зруйнований. На те, що всі, кого він любив, були забрані у нього. І на те, що зло, якому вони протистояли, продовжувало дихати, жити і нищити.

«Я ще не закінчив», — подумки промовив він, стискаючи тремтячими пальцями землю, змішану з кров'ю. Глибоко в душі він знав: це лише початок. Його битва ще не завершена, і навіть якщо він залишився єдиним лицарем небес, він буде боротися.

Ворони каркали, наче пророкуючи щось невідворотне. Із темряви завжди народжується світло, але іноді це світло мусить пройти через вогонь, біль і розруху, щоб знову засяяти.

Небо над ним залишалося похмурим, але всередині нього почала рости обіцянка — обіцянка помсти.
 

Кінець