Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вода, павутина 📚 - Українською

Читати книгу - "Вода, павутина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вода, павутина" автора Нада Гашич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 122
Перейти на сторінку:
як дурень, нічого не відповів і помахав головою спочатку ствердно, а тоді заперечно, що зробив би тільки Соблич, який з нами вчився в першому класі, а потім його віддали в спецклас. Дивилася на мене, ніби я ніколи не махав головою на всі боки і наче тільки вона знає, що я всередині розумний, і для неї нормально, що я саме їй на тому пірсі розповідаю про всяке різне. Тоді ми спостерігали за рибами в морі, і я сказав їй, що часто уявляю, як би було цікаво, якби якийсь дуже-дуже вмілий дресирувальник зміг видресирувати всіх риб у всіх морях і коли б він їм дав знак, вони би всі одночасно вистрибнули з моря вгору в повітря на п'ять метрів. Усі ті мільйони риб одночасно в повітря. Тоді мені Мірта типу сказала, що був би великий сплеск, якби вони всі одночасно впали в море, і ми засміялися. Потому Мірта дивилася на море, а я дивився на Мірту і не торкався її, але знав, що наступного разу, коли я так само буду уявляти, що ми на пірсі, я її торкнуся. Так, так, я її торкнуся. Ви добре чули, якщо чули. І мені не було сумно, що нікого нема, але все одно я трохи плакав усередині. Я хотів ще побути з Міртою на пірсі, але чомусь не міг її більше уявити, бракувало її обличчя, і я не міг уявити того світло-голубого кольору і тому більше й не старався, щоб всього не зіпсувати.

Як тільки все стишилося в палаті і на коридорі, мені знову здалося, що хтось стоїть за дверми. Я зовсім здурів. Та хто би то стояв за моїми дверми? Я ж не президент чогось там, щоб хтось стояв за моїми дверми. Все-таки хтось стоїть за дверми, я бачив щось типу тіні, щось таке. Піду глибоко за свою завісу. Там мене ніхто не зможе знайти. Ніхто.

* * *

Катарина рано встала, ще перед шостою. Поглянула на себе у дзеркало у ванній кімнаті. З ненавистю.

Відчинила тумбочку і вийняла пакетик із хною. Біля нього завжди лежала пластмасова ложечка, баночка, старі колготки і целофанова шапочка для душу. Розірвала пакетик і висипала порошок у баночку, додала стільки гарячої води, скільки потрібно для утворення густої суміші. Все розмішала пластмасовою ложечкою і рівномірно нанесла на волосся гарячу суміш. Старі колготки натягнула на все волосся, зав’язала їх тюрбаном і врешті все зафіксувала целофановою шапкою. Підклала під гумку шапочки трохи вати, що мала би запобігти стіканню фарби на лице.

Ірма, яка минулої ночі задовольнилася диваном у Задрузі, затарабанила у двері.

— Катарина, пусти мене, мені треба в ванну, прошу тебе, в мене школа.

Катарина відчинила їй.

— Шо то в тебе на голові?

— Хна. То було не моє волосся, Давид не впізнає мене, коли пробудиться. Не буде знати, хто я.

Обидві вирішили мовчати про вчорашню сварку. Ірма піднялася на поверх.

Катарина зайшла на кухню, де була найменша можливість щось вимастити хною. Навіть якщо капне, плями на плитці завжди можна витерти.

Сіла і заплющила очі. Їй здалося, що вона вчинила добру справу, заспокоїлася і невдовзі заснула нетривким сном.

Асфальт, вимішаний з болотом

Бачить себе, як поспішає до Давидової школи, стурбована через те, що вбрана в робочий халат, недоречний для розмови із психологинею. Ноги її ледве слухають, і школа, замість того, щоб наближатися, все більше віддаляється. Невдовзі будівля зникає у кущах і болоті. Катарина обертається до стежинки, яка ледь проглядається крізь чагарник у болоті, обвішаний подертими ганчірками, залишками одягу і сорочок. Усе сіре, лише ті сорочки білі, і вона знає, що сутінки скоро перейдуть у ніч. Болото її сповільнює, і вона заледве добирається до Потоку, де її застає темрява ще до того, як вона дістається вулиці Савської. І асфальт Потоку — не справжній асфальт. Болото. Вона ледь піднімає ноги. Зупиняється під шляхопроводом. Шматки асфальту, перемішаного з болотом, починають рухатися, і Катарина зупиняється. Стоїть і слухає, як зуби дрібненько цокотять. Асфальт рухається. Розбурхалося щось страшне і живе. Катарина опускає погляд і в сірих сутінках бачить орди щурів, які рушили в пошуках їжі.

Знає, що стоїть під шляхопроводом, і знає, що це найстрашніше місце на Потоці; намагається поворушитися. Тоді щось гупнуло їй на спину, а потім сповзло донизу по її гладкому сатиновому халаті. На мить завмерла. До того, як поворушитися, всім тілом відчула, що те, що гупнуло, було живе і спустилося по халаті зі своєї, а не її волі. Щур. Скочив на неї зі шляхопроводу і зісковзнув по халаті. Не може кричати, голосу не може видусити. Ледве ворушиться, ледве просувається до світел на Савській. Важко піднімається тими вісьмома сходинками і спиняється. Замість того, щоб ступити на тротуар вулиці, застигає, помічає, як Савською котиться страшний жовто-коричневий потік, несе гілляччя, колоди і людей. Люди обернені животами донизу, і вона не бачить їхніх облич, але бачить, як течія крутить видовбаними оранжевими гарбузами, які запаморочливо вертяться і хихочуть. Помічає якийсь величезний плакат, тобто фотокартку, і дивиться, як потік ковтає папір, бачить, як чоловік зі світлини відклеюється і простягає їй руку. Бачить його обличчя. Усміхнене. Її батько. Вона простягає руку, щоб його схопити, але обличчя потворно змінюється, вишкіряється, волосся починає вилазити, він повністю лисіє, і вона відсмикує руку. Це не її батько. Чує, як її гукає Давид, забуває обличчя зі світлини і шукає Давида за його голосом. Бачить, як його несе потік. Катарина входить у ту страшну воду і хапає свою дитину. З усіх сил. Руками і зубами.

Прокинулася, почала кричати і кликати Ірму.

Ірма збігла донизу.

— Ірма, відвези мене до лікарні, вже, вже!

— Катя, заспокойся, як ти така поїдеш?

— Дай мені якусь шапку, відвези мене зараз же!

* * *

Дамір не чекав, коли з’явиться Мала Пречиста, втомився від розмови з нею. Вийшов до хвіртки, відчинив її і підійшов до Катарининої хати в момент, коли Ірма і Катарина виходили. Інколи йому це дозволялося. Ірма сіла в автівку, Катарина, притримуючи вовняну шапку, яку натягнула на все, що мала на волоссі, чекала, коли сестра зсередини відчинить їй двері. Дамір помітив, як тоненька цівка чогось червоного стікає по її шиї. Дуже злякався.

1 ... 97 98 99 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вода, павутина"