Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

письменники. У червні 1986 року на з’їзді Спілки письменників України Олесь Гончар заявив, що Чорнобиль змінив ставлення українських письменників до світу. На аудієнції зі Щербицьким він порушив питання про демонтаж станції. Багато письменників, які ще кілька років тому вітали прихід атомної енергії, тепер проклинали її як інструмент панування Москви в республіці. Серед них був і Іван Драч, чий син, студент Київського медичного інституту, був відправлений до Чорнобиля відразу після аварії без відповідних інструкцій та захисного спорядження і тепер страждав від радіаційного отруєння.

Чорнобильська катастрофа розбудила Україну, піднявши фундаментальні питання про стосунки між центром та республіками, компартією та народом і допомігши почати перше громадське обговорення в суспільстві, що боролося за те, щоб повернути собі голос після десятиліть брежнєвського застою. Покоління шістдесятників було попереду. Серед них був і письменник Юрій Щербак, який наприкінці 1987 року організував екологічну групу, що перетворилася на Партію зелених. Екологічний рух, який представив Україну жертвою діяльності Москви, став однією з перших форм національної мобілізації в Україні в роки горбачовських реформ. Новий лідер у Кремлі не лише відвернувся від українського партійного керівництва, а й дав можливість демократично налаштованим інтелектуалам та національно зорієнтованій інтелігенції мобілізуватися проти компартійної еліти. Як виявиться пізніше, ці дві групи, що конфліктують: комуністичне керівництво та новонароджена опозиція — незабаром знайдуть спільний інтерес у протистоянні з Москвою загалом і Горбачовим зокрема.

Михайло Горбачов у багатьох відношеннях був представником покоління 1960-х, хоча й відмінним від шістдесятників з кола письменників та митців. Його світогляд сформувався під сильним впливом хрущовської кампанії десталінізації та ідей соціалістичних реформ, що пропагувалися у 1960-ті роки ліберальними економістами та суспільствознавцями як у СРСР, так і у Східній Європі. Один із головних ідеологів Празької весни 1968 року, Зденек Млинарж, у 1950-ті роки був сусідом Горбачова по кімнаті в студентському гуртожитку юридичного факультету Московського університету. Горбачов і його радники хотіли реформувати соціалізм, щоб зробити його більш ефективним, або, як говорили у Празі перед радянським вторгненням 1968 року, створити соціалізм «з людським обличчям».

Горбачов почав із програми «прискорення» економічного розвитку, що не закликала до фундаментальних реформ, але робила наголос на більш ефективному використанні наявних установ та ресурсів. Але радянська економіка була не в змозі прискорити нічого, крім темпів падіння. «Ми були на краю прірви, — гуляв жарт у брежнєвські часи, — але з того часу зробили величезний крок вперед». Риторика «прискорення» незабаром змінилася політикою «перебудови», або реструктуризації, яка забрала повноваження щодо ухвалення рішень від міністерств у Москві, передавши їх не регіонам та республікам, як це було запасів Хрущова, а окремим підприємствам. Це зменшило владу центральних бюрократів та місцевих керівників, які також протидіяли горбачовській політиці «гласності», або відкритості, що дозволяла піддавати їх критиці знизу й заохочувалася центральними засобами масової інформації. Але перебудова викликала підтримку нового лідера та його реформаторських ідей серед інтелектуалів та міської інтелігенції, якій набрид контроль суспільного життя брежнєвських часів та брехня офіційної пропаганди.

Горбачовські реформи створили можливості для політичної мобілізації знизу. В Україні першими, хто скористався новим політичним та суспільним кліматом, стали дисиденти 1960–1970-х років, нещодавно випущені з ГУЛАГу. Навесні 1988 року вони заснували Українську Гельсінську спілку — першу відкрито політичну організацію в Україні часів перебудови. Більшість її членів, в тому числі голова спілки — юрист з московською освітою Левко Лук’яненко, який відбув понад чверть століття у тюрмі та на засланні — належали до Української Гельсінської групи брежнєвських часів. Ця дисидентська організація, створена 1976 року, взяла на себе завдання спостерігати за тим, як радянський уряд дотримується зобов’язань у галузі захисту прав людини, визначених на Гельсінській нараді з безпеки та співпраці в Європі, що відбулася у фінській столиці влітку 1975 року. Якщо багато членів групи, а потім спілки починали свою діяльність у 1960-ті роки як марксисти, які хотіли відновити «ленінські норми» національної політики, то арешти, що розгорнулися у зв’язку з видаленням з України Петра Шелеста, поклали край їхнім комуністичним ідеалам. Гельсінський рух забезпечив українських дисидентів новою ідеологією — захистом прав людини, як прав окремих осіб, так і народів.

Захист національної культури, особливо мови, був одним із ключових питань, що мобілізували українське суспільство в перші роки перебудови. Першою справді масовою організацією, створеною в Україні, стало Товариство української мови, що наприкінці 1989 року, у рік свого заснування, налічувало 150 тисяч членів. Українські інтелектуали вважали, що їхня мова та культура — головні підвалини української нації — перебувають під загрозою. Особливо тривожною була ситуація з українською мовою. За результатами перепису 1989 року, українці становили 73% населення республіки, що сягнуло 51 мільйона мешканців; але тільки 88% з них назвали рідною мовою українську і лише 40% використовували її у спілкуванні. Багато в чому це було результатом процесу урбанізації, у ході якої багато сільських українців переїхали до міст, де вони зазнали культурної русифікації. До 1980-х років у більшості українських міст за етнічним складом переважали українці (винятком усе ще залишався Донецьк, де більшість населення становили росіяни), але мовою спілкування в усіх великих містах, за винятком лише Львова та інших обласних центрів у Західній Україні, була російська. Товариство української мови хотіло повернути цей процес у протилежний бік, звертаючись у першу чергу до тих українців, які не користувалися українською у повсякденному житті, але мали українську ідентичність і вважали, що вони або їхні діти повинні володіти цією мовою. Це була важка боротьба.

Наприкінці 1980-х Радянський Союз часто зображували як країну не лише з непередбачуваним майбутнім, а й з непередбачуваним минулим. Українці, як і інші неросійські національності, намагалися повернути собі правду про минуле, яке десятиліттями приховувалося від них офіційною радянською історіографією та пропагандою. «Повернення» почалося з оприлюднення історичних праць Михайла Грушевського, виданих накладом сотень тисяч примірників. Також були перевидані твори поетів та письменників 1920-х років, представників так званого «розстріляного відродження» української культури, багато з яких не пережили терору 1930-х років. Як і в Росії та інших республіках, провідну роль у розкритті злочинів Сталіна періоду «Великого терору» взяло на себе товариство «Меморіал». Щодо цього українська інтелігенція мала що розповісти. По-перше, це історія Голодомору 1932–1933 років, яку режим повністю приховував. По-друге, історія збройного опору радянському режиму наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років бійців Української повстанської армії.

Голод був частиною східно-українського досвіду, в той час як націоналістичний опір і повстанський рух характеризував Західну Україну, але відродилося захоплення і спільним історичним наративом, який міг об’єднати схід і захід — історією козацтва.