Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Козаки бігли й кричали:

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

У палаці трапезонтського бейлер-бея чекали на запорожців та донців. Понад тисячу найліпших лучників стало на мури. У дворі палали вогнища, на яких булькала у казанах смола. Невільники бігали із в’язками дров…

А під стінами вже лунало:

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках. Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

А ті кілька чайок, що пливли за Клюсиковою чайкою до велетенської галери, і не думали відступати. їхні гармати не стріляли, але від влучних пострілів козацьких мушкетів та рушниць турки мусили ховатися за прибудовами на верхній палубі галери.

— Пу-гу! Пу-гу! — закричали козаки разом. Чекали, може, звідти, де сидять веслярі, хтось озоветься.

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли не стріляти! Султан Ях’я б’ється тільки з тими, хто захищає недоумка Мустафу!

Та у відповідь посипалися стріли.

— Ну, стривай же, вражий турку!

Козаки вийняли затичку з порохового барила, підняли його на ратищах угору — саме туди, звідки виходять весла. Ще одним ратищем підняли запалену ганчірку, сунули в порох — і кинули крізь отвір для весел всередину галери. Вибухнуло, мало козакам голови не позривало.

— Давай ще одну галушку!

І ще одне барило з порохом полетіло до турків.

— Давай іще!

Знову підняли барило з порохом, та не встигли підпалити — дали турки залп по ньому. Хлюпнуло вогнем на турків та козаків…

— На абордаж!

Та ще до Клюсикової команди козаки полізли на галеру. Чіплялися за весла, за гаки, за бруси. Навколо дим, турки очманіли, а вже козаки з шаблюками порядкують…

Ще кілька барил з порохом кинули козаки на палубу і всередину, розбили двері, і ось уже побіг швидкий вогонь униз. Шугнув вогонь зсередини галери. Козаки, мов чорти з пекла, почали стрибати в море…

Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу з трьома галерами. Осяяні вогнем від палаючої галери, турецькі судна були доброю мішенню для козаків.

Йован, який, виконавши своє завдання, повернувся на отаманську чайку, і Джузеппе лежали біля борту й стріляли з мушкетів. Власне, у них були навіть не мушкети, а якісь дивовижні гібриди мушкета й аркебузи, викувані в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, мала добрий приціл і її кулі пробивали будь-які лати.

Збоку сиділо кілька козаків. Вони набивали порохом оті мушкети й заряджали їх.

Один за другим падали турецькі гармаші. Вже було знищено артилерійську обслугу кількох гармат, що були розміщені посередині між кормою та носом судна. Тепер Йован з Джузеппе розправлялися з обслугою інших гармат.

Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду судна, але на ходу в чайку влучити було важко, майже неможливо.

А Йован з Джузеппе вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала, а інші стріляли навмання.

— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля-трієстинця. — Я, здається, побачив-таки капудана-пашу.

Джузеппе спочатку вистрілив, помилувався, як гепнув ще один турок, і лише потім повернувся до Йована.

— Де капудан?

— Бачиш намет на кормі? Тепер — на два ступні ліворуч. Щось таке дощане. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.

— Бачу, бачу! Ну, то зараз він осліпне від подиву!

Йован прицілився і вистрілив. Минула мить, друга, і на галері заметушилися, зчинився переполох.

І ударили по хвилях міцні дубові козацькі весла. Мов вистрілені з гігантського лука, запорозькі чайки рушили назустріч галері. Не встигли турки гаразд отямитися, як стріли-чайки вже вп’ялися в неповоротке тіло галери. Врізнобій заплескали по воді величезні весла, та козаки вже з усіх боків лізли на судно, кидали барила з порохом, кричали своє «Пу-гу!», рубали шаблями… На веслах сиділи невільники. Козаки позбивали замки, невільники кинулися на палубу — і почалася веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві й живі тіла.

Полум’я від галери, що палала посеред бухти, кидало химерні відблиски на море. У цьому червонястому сяєві танцював блискіт шабель, хлюпали вогнем, димом і залізною смертю гармати, билися об воду, мов крила смертельно поранених птахів, весла…

Чайка, на якій був Олександр, підійшла майже впритул до галери. Напереріз кинулася чайка Недайборща:

— Олександре! Ми тебе посадили туди не для того, щоб ти підставляв голову під кулі! Ану, назад! — гукнув Недайборщ. — Гей, на веслах! Слухати мою команду! Негайно назад!

І чайка пішла назад.

— Отак! — задоволено промовив Карпо і заходився набивати свою люльку тютюном. Потім поглянув на берег, що палав з двох боків. Як там донці?

Кована залізом брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що перебували під обстрілом, били й били у ворота.

— Помагайте, чорти б вас позабирали! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!

З десяток козаків кинулися до колоди. Розігналися, щосили вдарили у ворота. Знову розігналися — і вдарили знов.

— Тріщить! Тріщить! — вигукнув Максим. Його обличчя, схоже на струп недавньої рани, було страшне, але зараз людям було не до страхів.

Знову розігналися.

— Ну! Давай-давай, уперед!

Просто перед носом у Максима шугонула стріла і вп’ялась у колоду, аж задзвеніла. Інша — у плече бородатому донцеві.

— Султан Ях’я закликає всіх мирних османли сидіти по домівках! — почувся знову крик, повторений турецькою мовою. — Султан Ях’я б’ється тільки з військом недоумка Мустафи!

— Ну! Давай! Давай! Давай! — Козаки щосили гупнули колодою в оббиті залізом міцні двері, і двері хряснули, і подалися, розчахнулися…

І лише тоді донець випустив колоду й побіг до своїх хлопців, щоб витягли з плеча стрілу й перев’язали.

— Ура! — загукали донці і кинулися вперед.

— Пугу! — озвалися запорожці і, незважаючи ні на що, й собі побігли в бейлер-беїв двір. Тут уже яничарам не допомагало ніщо: ні темрява, ні стріли, ні гострі шаблі. Летіли голови, падали з мурів найкращі лучники та аркебузири, тріщали під козацькими чобітьми стріли…

А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали величезні казани з смолою. Довкола їх, вимахуючи шаблями, бігали козаки й турки.

Уже закурілося над бейлер-беєвим палацом, над стайнею, над іншими будівлями, знявся і вщух вереск усередині палацу.

Кілька донців тягли попідруки бейлер-бея.

Бейлер-бей скривився, затіпався в руках. Але його підтягли-таки до вогнища і казана. Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бейлер-бей усе ще відбивався.

З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.

— А-а-а! — барсом заревів він. — То це ти, Алі-паша?

— Товмача сюди! Товмача! —