Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я його, як і ти, лише по телеку бачив.
– Нацгвардія?! Відповідай – ти з Нацгвардії?!
– Вони футбол охороняють.
– Що? Який ще футбол?
– «Металург» (Запоріжжя) – «Динамо» (Київ)…
– Тоді ти, сука, мінометник! Ваші мінометники нашу роту тут поклали! Номер частини і звання!?
«Добре відпрацювали мінометники, молодці!»
– Ми на Маріуполь колоною їхали, а ви нас спалили вщент. Купу народу побили! За що, братани? – спробував пробити на жалість Іван.
– Вантаж його всередину, поїхали, – розпачливо махнув рукою сержант. Досвід допитів він мав, вочевидь, мінімальний.
Івана завантажили в середину бехи, і тут він останній раз побачив Яну. Дівчинка спала на ношах. Її доглядав санітар, молодий хлопчина, і по тому, як він піклувався, Іван зрозумів, що з Яною все буде гаразд. Санітар обстежив ногу Івана, але накласти бинти заборонив сержант. Коли приїхали на місце – це виявився пагорб із глибокою ямою на вершині, в якій лежала і сиділа величезна кількість поранених українських військових. Яну передали комусь із місцевих. Адвокат полегшено зітхнув і, в цілому, залишився задоволений своєю роботою – він зробив усе, що міг. Івана вивантажили з нош, точніше вивернули прямо на землю, туди, в загальну купу таких же, як він, тяжкопоранених, але йому вже було байдуже. Байдуже. Хіба що дуже хотілося їсти і пити, і він інстинктивно помацав рукою по кишенях – і зі здивуванням виявив там сухпай і цукерки.
«Хлопчисько, санітар із російської бехи непомітно підклав. Не все ще втрачено, Адвокате. Треба вірити…»
З’їсти Іван нічого не встиг – через мить його свідомість згасла.
Ями на пагорбах
Минулої зими з Муркою трапився дивний випадок. Можливо, навіть ціле диво. Для себе наразі вона трактувала подію саме таким чином. В Україну привезли дари волхвів – двадцять вісім золотих пластин із грецької гори Афон, куди, як відомо, жінкам вхід суворо заборонений – і Ганні дуже хотілося доторкнутися до святинь. Вона вважала це для себе критично необхідним, хоча навряд чи могла називатися релігійною людиною. Однак так улаштовані деякі люди – вони вірять, що одна подія, одне паломництво, одна гаряча молитва якщо і не змінить їх життя докорінно, то гарантовано покращить. «Покращення уже сьогодні…» Ганна не прагнула, ні – її порив мав більш глибоке коріння, але яке саме, вона й сама не могла сказати, просто знала – мусить їхати. В той день трасу Одесу – Київ замело снігом, і міліція, не приймаючи жодних пояснень ні про дари, ні про волхвів («Із замету вас хто, волхви витягатимуть?») завернула їх автомобіль – хуртовина розігралася не на жарт, і просуватися далі ставало небезпечно. Її супутники повернулися до Одеси, та Ганну завірюха і міліція не зупинили – вона бачила, що великі фури пропускають, і вирішили почекати на трасі – в надії добратися автостопом. Її підібрала перша ж фура. В Києві вона була близько опівночі; одразу поїхала в метро, сподіваючись невідомо на що, на Печерські пагорби – монахи якраз зачиняли ворота Лаври. Ганна у відчаї розплакалася і на запитання, в чому проблема, розповіла монахині, вдягненій у все чорне, як сильно вона хотіла побачити дари волхвів і як довго вона сюди добиралася. Важко раціонально пояснити, на що вона розраховувала, коли їхала проти ночі до Лаври, але вона і гадки не мала, щоб шукати десь ночівлю, просто приїхала туди, куди їй було потрібно – і все. Ворота зачинилися, але Ганна не йшла. На що чекала? Ні, не чекала – просто стояла, приголомшена несправедливістю, та дивно – віра не зникала, а навпаки, заповнювала її до решти. За п’ятнадцять хвилин до неї вийшли сестри милосердя і забрали на ночівлю до монастиря. Зранку Ганна стала на день волонтером, допомагаючи тисячам паломників – інвалідам, жінкам із малими дітьми і просто вірянам, що прийшли вклонитися святині. Цілий день вона стояла на вході і показувала, куди потрібно проходити людям із малими дітьми. Мороз стояв мінус двадцять три, але Ганна не відчувала холоду. Те, що з нею трапилося, перебільшило всі її сподівання – вона не тільки отримала можливість побачити дари волхвів, доторкнутися до них, але й стала частиною дійства – її покликали допомагати людям. Значить, недарма вона відчувала, що повинна прийти сюди, недарма стояла на дорозі в хуртовину і їхала через всю країну, значить, саме тут їй передбачено знаходитися в цей день і час. То вже потім вона прочитала, що дари волхвів, які не вивозили з Афону п’ятсот років, в подорожі Україною супроводжував Ігор Стрєлков-Гіркін – терорист, що захопив Слов’янськ, а сама поїздка зі святинями оплачувалася з кишені російського олігарху Малофєєва, якого звинувачують у фінансуванні «російської весни». Але тоді їй здавалося, що світ навколо сповнений любові, і люди, що доторкнулися до святині, не здатні на зло. З цієї поїздки, окрім світлих спогадів, у неї залишився натільний хрестик, за який при перших вибухах – по пагорбу била, швидше за все, українська артилерія – вона міцно схопилася і почала молитися. Вітерець копав окоп, вигрібаючи каміння і шматки всохлої землі з ями подертими в кров руками, та скористатися цим укриттям їм не довелося – приїхав російський бетеер: своїх поранених поклали всередину, українських – нагору. Мурка лежала на броні, що обпікала спину, і Дрин, щоб не було так боляче, коли машина підлітала на ямах, підкладав їй руки під голову та спину. Ганна намагалася зрозуміти, куди їх везуть, озиралася по сторонах: бачила спалений разом із людьми автобус «Богдан», де люди сиділи всередині чорні, обвуглені, з до болю в очах білими зубами, у деяких замість голови стирчав хребет; по всьому полю, наче початки кукурудзи, розкидані з дірявого мішку, валялися люди, мертві або поранені, невідомо. Вітерець плакав, не приховуючи сліз.
У селі, куди їх привезли, Мурку завантажили в танк. Вітерець, прощаючись, натягнув їй на голову свою каску:
– У мене однак заберуть, а тобі пригодиться.
– Мені потрібна допомога, – звернулася до росіян, намагаючись викликати співчуття, – можна, медбрат поїде зі мною?
Не дозволили.
Її привезли на російський блокпост і одразу ж поставили крапельницю. Зробили уколи і залишили на ношах серед інших поранених.
Поряд стогнав хлопчина років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, блідий та переляканий.
– Мене Ганною звати, – звернулася вона до пораненого. – А тебе як?
– Альоша, – відізвався той.
– «Ти помнішь, Альоша, дорогі Смолєнщіни…» – процитувала вона рядок із відомого вірша Константина Симонова. – У мене племінника так звати, – зраділа збігу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.