Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Арсен змусив себе залишитись на місці коли Віта зникла з кімнати. Бажання зупинити її, не дати наробити дурниць, було настільки сильним, що йому довелось нагадати собі – так треба. Віта ніколи не слухала порад, настанов або погроз. Вона завжди все робила по-своєму і нема підстав думати, що тепер щось зміниться. Крім того, якщо піти за нею, Віта зрозуміє, що його безпомічність всього лиш частина плану і знов переконає себе, що повинна уникати його. Хай недовго, але все ж Віта може бути дуже впертою. А він не хотів більше чекати, особливо тепер, коли вони стали парою.
Арсен закрив очі і блаженно усміхнувся, згадуючи, як вони кохались. Вони справді кохались і це неможливо було порівняти ні з чим, ні з яким його попереднім досвідом, ані людським, ані вампірським. Арсену хотілось кричати і плакати від щастя, хотілось бути з нею кожної миті, кожної секунди, вдихати її запах, слухати серцебиття, вплітати пальці у волосся, обіймати так сильно, на межі болю, щоб вона не могла навіть зітхнути, поцілунками змусити її горіти від бажання…
Арсен стис кулаки, тримаючись за простирадла і повільно видихнув, змушуючи себе залишитись на місці. Віта заглиблена у себе та свою лють, але вона може відчути його, відчути обман і повернутись занадто рано…
Повітря у кімнаті змінилось, загусло, стало пекучим та гострим, здавалось, ще мить і шкіра не витримає, вкриється міріадами дрібних порізів, а легені вибухнуть від болю.
– Нарешті. Але як йому вдалось зробити аж таке?
Арсен зосередився і, привідкривши рот, почав дуже повільно вдихати. Він дозволив вогню наповнити його легені, розтектись тілом, наповнити його і розчинити у собі. Він сам став вогнем. Арсен подолав опір, піддавшись йому, а тоді полегшено видихнув.
Пікнув електронний замок на дверях і у кімнату увійшов Кириленко. Він обережно замкнув двері, двічі прокрутив верхній замок і зупинився. Арсен бачив, як він намагається розгледіти щось у темряві, а тоді почав шукати вмикач на стіні.
Арсен пошукав Віту і побачив вікно і жінку, що із криком падає на підлогу. Отже, вона передумала вбивати. Добре, тепер лиш би все вдалось. Арсен, зціпивши зуби, змусив рани на шиї знов відкритись. Все має бути правдоподібно.
Увімкнулось світло у вітальні і Кириленко замружився, а тоді почав вдивлятись у глиб кімнати. Світла із вітальні було достатньо, щоб побачити на ліжку Арсена і закривавлену подушку під його головою.
Кириленко зробив кілька обережних кроків і Арсен дозволив своїм очам на мить зблиснути червоним. Капітан завмер, кімната наповнилась їдким запахом страху. Він вагався і Арсен бачив, як Кириленко намагається розгледіти його і зрозуміти, чому на нього ніхто не нападає. А тоді він побачив подушку і усміхаючись, вже впевнено пішов у спальню.
Кириленко легко знайшов вмикач і коли кімнату наповнило світло, він, дивлячись Арсену в очі, повільно витяг з-за пояса пістолет.
– Віта залишила мені подарунок!
– Ти знаєш, що цим не вб’єш мене.
– Знаю, але боляче буде все одно.
Андрій простягнув руку, прицілився і випустив кулю в Арсена, просто у сонячне сплетіння.
Арсен вигнувся і засичав. Всередині тіла срібло пекло нестерпно. Він міг миттєво виштовхнути кулю, але цього ніяк не можна було робити. Арсен відчув, як напружився і завібрував зв’язок між ним та Вітою, і знав, що Віта бачить і відчуває те, що й він. Тепер все залежить від неї.
Андрій вистрелив знову, поціливши трохи вище і Арсен відчув, як тріщать кістки, затримуючи кулю, а ікла видовжились. Його тіло та інстинкти кричали, що треба захищатись, треба знищити загрозу, але він вчепився руками в ліжко, втримуючи себе на місці.
Кириленко його рух розцінив зовсім по іншому і, усміхнувшись ще ширше, вистрелив знов. Куля увійшла в тіло зовсім близько від серця. Арсен із силою видихнув крізь стиснуті зуби. Кулі пекли і тіло почало вібрувати щоб звільнитись від них. Арсен повільно вдихнув і кулі зрушились, м’язи виштовхували їх назовні. Спостерігаючи за Андрієм, він затримав подих і зціпив зуби – ще трошки, Віта вже йде.
Андрій театрально відкинув пістолет і витягнув кілок. Він відверто насолоджувався муками свого ворога і його обличчя нагадувало пластичну маску, на якій швидко змінювались емоції – радість, злорадство, азарт та ненависть. Андрій не бачив і не чув нічого, ним керувало лише одне бажання – знищити. Він підійшов до ліжка, повільно обійшов його, вибираючи найкраще місце для останнього удару і замахнувся.
Хлопок. Так, наче тріснула величезна мильна бульбашка. Андрій завмер і повернувся. На балконі, біля дверей стояла Віта із розширеними від подиву очима. Вона не могла увійти. Андрій, здавалось забув про вампіра. Він опустив кілок і щасливо усміхнувся.
– Ти повернулась.
– Як?..
– За дуже великі гроші можна стати власником номера на пів години.
– Ти збожеволів?
Андрій змінився миттєво, радість поступилась місцем люті.
– Це ти збожеволіла! Як ти могла бути з ним після всього, що я для тебе зробив? Це я потрібен тобі, а не він. І коли він помре, ти все зрозумієш.
– Якщо ти це зробиш, я вбиватиму тебе так довго і так болісно, як тільки зможу.
Андрій дивився на неї кілька секунд, здавалось, він не міг повірити у почуте. А тоді сумнів у його погляді змінився рішучістю і він повернувся до ліжка.
– Потім ти мені подякуєш.
– Ні!
Краєм ока він помітив, що Віта зникла, але це вже не мало значення. Те, чого він прагнув останні сім років на відстані секунди. Андрій замахнувся і в цю мить вікно спальні наче вибухнуло, бризки скла розлетілись кімнатою.
– Попереджаю востаннє – не смій…
Віта не кричала, не наказувала, не просила, але Андрій завмер. У її голосі було стільки сили, що він нарешті зрозумів що означає вислів «первісний страх». Андрій дивився Віті в очі і бачив лише темряву. Її зіниці збільшились і пульсували, стаючи вертикальними і знову круглими, мов у кішки, а погляд позбавляв волі та здатності думати, він наказував, кликав…
Андрій зробив крок до Віти, ще один, а тоді спіткнувся, марево розвіялось. Він перевів погляд на Арсена і його обличчя перекосилось від ненависті:
– Ти… ти… вампірська шльондра. Хочеш його? Ну то дивись, як твій коханець здохне.
Андрій розвернувся до ліжка і замахнувся, вкладаючи в удар всю силу і злість, на які був здатен.
Час для Віти зупинився, вона не бачила нічого крім кілка, який повільно опускався просто Арсену у серце. Ще мить і він торкнеться шкіри, а тоді…
Віта вхопила важку дубову балку, яка раніше була частиною віконної рами і кинула у Андрія. Він не очікував такого, але рефлекси спрацювали і Андрій смикнувся у бік.
Балка, якою Віта цілилась йому в груди, потрапила у праве плече і Андрій, розвернувшись, відлетів до стіни. Віта навіть подумала, що вбила його, але вже за мить Кириленко, хрипко дихаючи крізь стиснуті зуби, почав підводитись. В кутиках губ з’явилась піна і Віта подумала, що він схожий на скаженого пса, якого вже ніщо не зупинить.
Віта перевела погляд на Арсена, а він дивився на неї так, наче на щось чекав. У його погляді не було страху лише нетерпіння. Невже він думає, що вона зможе увійти так само, як у дім батьків? Але ж то був її дім! А це готель.
Андрій підвівся і стояв, похитуючись, його права рука безвольно висіла вздовж тіла. Він притис плече лівою рукою, засичав від болю і подивився на Віту з такою ненавистю, що їй стало по-справжньому страшно. Кириленко змусить себе підводитись знов і знов, поки не вб’є Арсена, а вона не може увійти.
Віта знов подивилась на Арсена і відчула, як її повільно наповнює розпач. Бажання помсти було таким сильним, що за ним вона не побачила своїх справжніх почуттів. Вона випила забагато крові, залишила Арсена і тепер не може нічого зробити, не може допомогти і не встигне виправити помилку.
– Віта, ти зможеш… Кров…
– Що?
Кров? Кров… Вона випила багато і… вона отримала не лише спогади Арсена, а й його вміння, силу… Вона може…
Арсен усміхнувся і в цю мить Андрій знов заніс над ним кілок. Він тримав його у лівій руці, похитувався, але був повен рішучості вбити.
– Почекай…
Андрій здригнувся і мимоволі подивився на Віту. Її голос, без тіні страху, погрози та злості був ніжним та м’яким, він манив і заспокоював. Андрій примружив очі і з недовірою дивився на неї. А тоді усміхнувся, зовсім як божевільний.
– Я знаю… він загіпнотизував тебе. Але зараз я його вб’ю і все зникне.
Віта відчувала зовсім неймовірну суміш запахів у кімнаті – кров, адреналін і ще щось, невідоме їй. Вона раптом зрозуміла, що лише бажання вбивати тримає Андрія на ногах. Вона мусить спробувати ще раз.
– Подивись на мене…
Віта дивилась йому в очі і її зіниці пульсували. Тільки так вона могла змусити Андрія не рухатись, поки долатиме опір кімнати. Вона поклала руку на простір поміж кімнатою та балконом і відчула, як пощипує шкуру. Невидима стіна обіцяла багато болю, якщо вона спробує перейти межу. Віта натисла ледь сильніше і шкіру почало пекти, відчуття потекло вверх рукою і вона здивувалась, адже зайти у дім батьків було так легко, вона просто уявила себе там. Але ж тут вона теж була і їй було так добре…
Стіна зникла так несподівано, що Віта заточилась, провалюючись рукою у кімнату і ступила крок всередину, щоб не впасти. Вона відвела погляд від Кириленка, дивлячись на свою руку, тоді на Арсена. Здавалось, він здивувався не менше.
Вндрій із криком кинувся на Арсена і одночасно Віта пролетіла кімнату і відштовхнула його, перш ніж встигла подумати, що робити. Її інстинкти загострились до межі і єдиним бажанням було захистити свою пару будь-якою ціною.
Кириленко вдарився об стіну і Віта почула, як від удару з нього вийшло все повітря, а вдихнути він не міг. Андрій подивився на неї із здивуванням, зовсім як дитина, яку несправедливо образили, а тоді сповз на підлогу. Віта була певна, що цього разу він точно знепритомніє, але Андрій із хрипом втягнув повітря і, дивлячись на неї затуманеним поглядом, запитав:
– Чому?
– Що – чому?
– Чому ти вибачила йому, а мене ненавидиш, як в перший день?
– І ти смієш питати? Ти – мєнт…
– Колишній...
– Колишніх мєнтів, як і лікарів, не буває. Ти клявся допомагати і захищати, а мені не допоміг і не захистив. Ти пустив мене в розхід. Двічі.
– Він вбив тебе.
– Він хижак. Я була жертвою. А ти мисливцем. Ти все знав. І ти дозволив йому! Ти дозволив мені втратити все, а тепер хочеш зробити це знов.
– У мене…
Андрій смикнувся, щоб встати, з хрипом вдихнув, закашлявся і знепритомнів. Віта стояла над Андрієм і бажання вбити його було таким сильним, що їй зовсім не хотілось опиратись. Зараз це так просто і так багато варіантів: сильний удар в груди зупинить серце, різкий рух зламає шию, якщо вдарити під ребра він болісно вмиратиме від внутрішньої кровотечі, а можна просто задушити…
– Віта, не треба…
– Чому ні? Він псих, він шукатиме мене. І я ненавиджу його так сильно…
– За    кілька хвилин тут буде менеджер, охорона, він сидітиме в дурці до кінця життя.
Люди! Але ж так! Віта вибила балконну раму, наробила стільки галасу, що сюди вже, напевно, біжать. Андрія схоплять, він не зможе пояснити і виплутатись. А Арсен? Він слабкий і не зможе переміститись. Як бути, як встигнути?
Вона повернулась до Арсена із думкою, що йому потрібна кров для відновлення, але Арсен усміхався. А тоді Віта побачила, як з його тіла повільно виходять кулі, рани затягуються. В голові знов тенькнув дзвіночок. Вона повільно підійшла до ліжка, вперлась руками в матрац і мало що не просичала Арсену в обличчя:
– Ти не міг…
– Вибач.
– Я вб’ю тебе.
– Я вже це чув.
Арсен вхопив Віту за плечі, повалив на ліжко і підім’яв під себе.
– Обіцяю спокутувати провину.
Віта важко дихала і намагалась звільнитись. Вона була така зла, що не зразу зрозуміла – Арсен навіть не напружується, втримуючи її. А тоді завмерла.
– Ти дозволив мені думати, що я майже вбила тебе.
– Так.
– Ти дозволив мені дивитись, як він майже вбив тебе.
– Так.
– А якби я не встигла?
– Обмін кров’ю у парі дозволяє миттєво перенестись одне до одного. Саме тому я з’явився на горищі так вчасно. Ти вже тоді визнала себе моєю...
– Ти не міг так повестись зі мною.
– Виявилось, що це єдиний спосіб…
– Я була з тобою! Для чого ще один спосіб?
– Була, щоб вбити.
Віта знов спробувала вирватись, вона не мала чим заперечити і ледь не плакала від злості, образи та власної дурості. Як вона могла повірити, що все так легко?..
– Вибач, вибач…
Арсен хотів поцілувати її, але Віта відвернулась і стисла губи. Байдуже до кохання, він не мав права аж так її випробовувати, так ризикувати. Він чекав до останнього, а якби Андрій все таки встиг?
Арсен торкнувся губами її шиї, в тому місці, звідки пив кров. Він почув, як гупнуло її серце, як жар розтікається тілом.
– Обіцяю повністю відробити…
Віта повернула голову і відповіла, мстиво примруживши очі:
– Сподіваюсь, у твоєму будинку величезне ліжко.
Арсен усміхнувся, заправляючи пасмо волосся їй за вухо…