Читати книгу - "Обитель героїв"

щастя, настільки нелюдського, що воно здавалося швидше мукою, яка спотворює риси, чаклунством, що перетворює обличчя на морду. Ніздрі затріпотіли, вивертаючись назовні. Пахло кров’ю, здобиччю хижака — чи жертвою, принесеною в дарунок невблаганному чудовиську, — і бритвенно-гострий нюх радів, усмоктуючи солодкий аромат. Конрадові привиділося, ніби зіниці старого зробилися вертикальними, як у змії, але він не взявся б стверджувати це з цілковитою певністю. Ні, граф не обертався на звіра, не приймав образ демона. Усе в ньому залишалося колишнім, звичайним, але поєднувалося тепер у порядку, обумовленому зовсім іншими законами, ніж ті, що споконвіку личили людям.

Порядок мінявся від вдиху до видиху, встановлюючи правила і знову їх відкидаючи за новою, перекрученою доцільністю.

Рівердейл-старший з моторністю гарпії злетів на сідло свого коня, присівши розкарячкувато, дурнувато розставив руки. Лопатки графа здибилися, настовбурчили тканину камзола; по тілі пройшло кілька хвиль судом, і ле Бреттен упав у дорожній пил, м’яко приземлився рачки. Він торкався землі коліньми й ліктями; пальці лівої руки стиснуті в білий від зусилля кулак, лише мізинець стирчить гострим сучком. Безглуздий мізинець чомусь вжахнув барона найбільше. Конрадові перехопило подих, йому було гидко навіть дивитися, як граф прожогом мчить схилом пагорба. Навряд чи хтось із лжеквесторів зумів би наздогнати незграбного дідка верхи: найжвавіший скакун пасував перед Рівердейлом.

Але аж ніяк не фантастична швидкість, з якою рухався граф, викликала в шлунку спазми і змушувала очі сльозитися, аби тільки не бачити того неподобства. Щось розладналося в тілі ле Бреттена. Ця метаморфоза на бігу шукала найприйнятнішу форму, з невблаганністю долі наближаючись до перехрестя. Його сіятельство біг на двох, на трьох, на чотирьох кінцівках; мчав стрибками над землею, високо злітав у повітря, рухався боком, по-краб’ячому, залишаючи за собою густий шлейф пилу. Він горбився сильніше, ніж Рене, потім раптом витягався в струну, скособочившись, виконував запаморочливі перекиди…

Очі відмовлялися таке бачити.

Барон не знав, яким зусиллям змушує себе дивитися.

На бігу в руках графа виникли два клинки: коротка, дуже широка шпага й дага з вибагливою гардою. Мить — і клинки перетворилися на розмиті кола, з мерехтінням обертаючись у всіх можливих і неможливих площинах. Так оберталися на льоту метальні «айстри» Рудольфа Штернблада, але тут ще й руки старого виверталися під немислимими кутами, всупереч можливостям суглобів.

Здавалося, в особі графа прокляття перехрестя Чума знайшло матеріальне втілення.

Від такого видовища Конрада занудило ще більше. Він злякався, що зараз ганебно обблюється просто перед супутниками, але, на щастя, у цей момент чудовисько, закусивши дагу зубами, врізалося в гущавину бійки на перехресті.

* * *

Когось іншого цей факт залишив би байдужим — зрештою, чому б служниці не виявитися брюнеткою, або шатенкою, або зовсім бритоголовою?! Але досвідченій мантисі колір волосся дрейгуриці говорив багато про що. У пам’яті сплив «Заупокійний корпус» — найнебезпечніший, найризикованіший звід мантуалій, що регламентує зв’язок між поводженням мерця, посланого до об’єкта чужою волею, і найближчими подіями життя об’єкта! Це вам не боби по трояндових пелюстках розкидати, і не священну грязюку п’ятами місити, вбачаючи в безформних ляпках прообраз майбутнього чиряка на сідниці… Мало хто з мантиків насмілювався вдатися до «Заупокійного корпусу», бо спостерігати спонукуваного чужою волею небіжчика, перебуваючи в безпосередній близькості від неприємного гостя, і холоднокровно робити висновки з його дій міг лише кваліфікований, а головне, негидливий майстер. Прокляття, в цьому Чуриху забуваєш, з ким маєш справу…

Посланий мрець наявний.

Чужа воля наявна.

Об’єкт наявний.

І фінал: якщо мрець-мантуал — брюнет, значимість прикмет посилюється втричі!

Отже, що ми маємо з дрейгуриці? Мрець стоїть за дверима — чекай дорогих гостей. Мрець входить у будинок — гості квапляться, бояться спізнитися. Мрець дарує стоячу воду — кого чекаєш, можеш не дочекатися. Мрець іде за наказом і бере з дозволу — складний комплекс опосередкованих натяків: настав час встати сонцю зі сходу, час не чекає, той, кому вночі снився балкон, повинен визирнути у вікно…

Овал Небес!

Балкон уві сні.

— Відсунь штори! Негайно!

Рухаючись, як героїня опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула», дрейгуриця з нелюдською ретельністю відсунула спершу ліву штору, потім — праву, домоглася гарного розташування складок і заходилася підв’язувати штори крученим шнуром. Анрі ладна була вбити служницю вже вдруге. А заодно й естетів-чурихців. З вікна відкривався знайомий до оскоми краєвид: берег моря, скелі, вітрило серед хвиль і буревісники в хмарах. Вітрило глузливо то зникало, то з’являлося, немов вікно вагалося, вибираючи: парне воно, чи непарне?

— Відчини вікно!

Нестерпно довго прововтузившись із клямкою, дрейгуриця нарешті розчахнула стулки. У спальні помітно посвіжішало, по шкірі Анрі пробіг мороз. На жаль, пейзаж не змінився: скелі, море, вітрило. У гросмейстера Ефраїма було своє уявлення про красу. Зосередившись, вігіла швидко з’ясувала, що не в змозі зняти аплікативний морок. Для цього був потрібен допуск; інакше чури-хранителі, яких у Чуриху розплодилося над усяку міру, розтягали стираючі чари по кутках.

Про всяк випадок Анрі напружилася, вчепившись у борти балії.

Ні, в двобої між чарами і чурами перемога залишилася за останніми.

— Балкон! Тут є балкон?

— Малий неживий товариш радий заявити…

— Коротше!

— Малий неживий…

Квапитися в Чуриху не вміли. Довелося дочекатися, поки дрейгуриця виголосить заготований пасаж до кінця, і з’ясувати причину задоволення малої неживої. Балкон у гостьовій спальні був. Вискочивши з балії, накинувши халат на голе тіло, забувши підперезатися й вихором вилітаючи на балкон, вігіла молила Вічного Мандрівця про єдине: щоб з балкона відкривався реальний, справжній краєвид, а не триклята маринела з парусом!

Її молитву було почуто.

Вчепившись у поруччя та почуваючись ожилим персонажем сну, Генрієтта Кукіль дивилася й не знала: радіти їй чи бити тривогу?

* * *

Ослухатися барон і не подумав. Сказано Рівердейлом: «Усім залишатися на місцях!» — отже, залишаємося й дивимося здалеку. Справа не в тому, що знатністю роду граф випереджає барона; і старший теж ні до чого. Якби на пагорбі з’явився хоча б і повсталий з могили Губерт Раптовий, герцог д’Естрем’єр — дворянин і обер-квізитор Всевидющого Приказу, барон навряд чи обрав би шлях сліпої покори його навіженій високості!

Просто Конрад глибинною розшуковою жилкою чув: кого слухати, а кого слухатися. Більшості дворян було б корисно прослужити в Приказі рік чи два: уміння вести за собою, у потрібний момент без вагань віддаючи лідерство, — надзвичайно корисна якість. Неймовірний ривок графа з вершини в гущу битви лише підтвердив правильність рішення.

Однак супутники барона мали щодо цього власну думку.

— Діточки! Убивають!

— Рудий! Гнати хн’ах мурда-мурда! Ми допомагай!

З-за спини Малого, судомно вчепившись у борт фургона, визирав Ікер