Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Подорож на край ночі 📚 - Українською

Читати книгу - "Подорож на край ночі"

195
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Подорож на край ночі" автора Луї Фердінанд Селін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 97 98 99 ... 147
Перейти на сторінку:
людей, байдуже яких. У такі хвилини це не важко, бо навіть щоб плакати, потрібно повернутися туди, де все починається, треба прийти до людей.

— Ну, що вирішили робити, як йому стане краще? — спитав я невістку Анруй, коли після тієї сцени ми пішли на кухню: господарі того ранку запросили мене поснідати разом з ними. Власне, вони самі не знали до ладу, як вийти з цієї ситуації. Вартість пансіону, за який треба було б платити, жахала їх, надто пані Анруй, ліпше за чоловіка обізнану, скільки коштує утримання каліки в притулку. Кілька разів вона вже навіть зверталася до доброчинних організацій. Мені про ці заходи вона, звісно, нічого не казала.

Якось увечері Робінзон будь-що намагавсь потримати мене біля себе довше. Він ненастанно щось розповідав і розповідав, розводивсь про речі, відомі нам обом, про спільні подорожі, навіть про те, чого досі ніколи не зважувався згадувати. Або на що раніше завжди бракло часу. Робінзон на мить відцурався життя, і тоді світ, який він обійшов, приплив до нього з усіма своїми скаргами, добротою, лахміттям, покинутими друзями і строкатою мішаниною пережитих почуттів; він вітав їх у своїй безокій голові.

— Я хочу накласти на себе руки! — попередив мене Робінзон, коли страждання видались йому завеликими. А потім таки спромігся пронести їх трохи далі, немов тягар, заважкий для нього й геть непотрібний, проніс дорогою, де не здибав нікого, кому міг би про них розповісти, такі-бо вони величезні і всеохопні. Та він і не зміг би розповісти про свої страждання: осягнути їх власним розумом йому було несила.

Я знав: удачею Робінзон — боягуз, це знав і він сам і завжди сподівався, що його врятують від правди, а проте я все ж почав запитувати себе, чи є десь люди, котрих можна назвати справжніми боягузами… Кажуть, ніби для кожного завжди можна знайти те, за що він ладен умерти, і то без зволікань та нарікань. От тільки не завжди трапляється нагода померти з радістю, — нагода, яка сподобалася б кожному. Й тоді людина помирає, як може і як-небудь… На землі з'являється ще хтось із обличчям йолопа, ще один боягуз, що без усякої причини боїться цілого світу, ото й усе. Це тільки машкара боягузтва.

Робінзон не був ладен померти, скориставшись нагодою, яка йому трапилась. Якби вона трапилася за трохи інших обставин, то, можливо, дужче припала б йому до смаку.

Смерть, зрештою, трохи скидається на шлюб.

Така смерть Робінзонові не подобалася зовсім, отож… Шкода й слів. Треба було, щоб він змирився зі своїм упослідженням і болем. А поки що Робінзон увесь час із неабияким завзяттям найнегіднішим чином загиджував собі душу власним нещастям і розпачем. Згодом він упорядкує своє лихо й тоді розпочне справді нове життя. Повинен розпочати.

— Хоч вір, хоч не вір, — якось озвався Робінзон після вечері, зшиваючи докупи клапті спогадів, — а знай: дарма що я ніколи не мав великих здібностей до мов, наприкінці свого перебування в Детройті я вже міг трохи розмовляти англійською… А тепер мало не все забув, усе, крім одного… Власне, двох слів. Вони завжди спадають мені на гадку, відколи сталося нещастя з моїми очима: Gentlemen tirst! Оце майже все, що я тепер можу сказати англійською, навіть не знаю чому… А правда, їх запам'ятати дуже легко: Gentlemen tirst!

Аби бодай трохи розвіяти його невеселі думки, ми задля розваги стали розмовляти англійською. Й частенько, недоречно й без усякого приводу повторювали: «Gentlemen tirst!» То був жарт, тільки нам зрозумілий. Зрештою ми навчили цих слів і самого Анруя, який часом забігав до нас.

Ворушачи спогади, ми запитували себе, що з того всього могло зостатися й досі. З того, що знали обидва. Уявляли собі, як там ся має Моллі, наша люба Моллі… Натомість Лолу я волів би забути, але кінець кінцем хотілося почути геть про всіх, навіть про Мюзін, так само як і покохатися з нею… Певне, Мюзін тепер десь у Парижі, недалеко від нас, власне, поруч… Але щоб почути щось про неї, я мав би спорядити мало не справжню експедицію…

Ці постаті я вирізняв, а скільки було ще людей, чиї імена, звички, адреси вже давно забуто, а їхні усмішки після стількох важких років намагань не здохнути з голоду зіпсувалися, мов залежаний сир, скривившись у розпачливі гримаси… Спогади теж мають вік. Коли їх полишити плісняві, вони перетворюються на огидні примари, з яких аж скапує егоїзм, марнославство, брехня… Спогади зогнивають, мов яблука. Тож ми з Робінзоном говорили про нашу молодість, тішились і втішалися нею. Й не вірили, що вона минула.

До речі, я давненько не навідував матері. Візити до неї аж ніяк не зміцнювали моєї нервової системи. Моя мати ще більша за мене песимістка… Завжди сидить у своїй крамничці й без упину нагромаджує навколо себе розчарування, яких зазнала впродовж незліченних своїх років… Коли я приходжу, розповідає десь отаке: «Знаєш, тітка Гортензія вже два місяці як померла в Кутансі… Ти, може, б з'їздив туди? А Клемантен, — пам'ятаєш Клемантена? Натирача паркету, що грався з тобою, коли ти був малям? Так-от, його підібрали позавчора на Абукірській вулиці. Він не їв три дні».

Про своє дитинство Робінзон не тямив розповісти, бо було воно дуже невеселе, а пригода з клієнткою остаточно зневірила його. Вдома були тільки страхіття й сморід, віники, відра, ляпаси… Пан Анруй теж нічого не міг розповісти про свою молодість аж до військової служби, зате з тієї пори в нього збереглося фото, де він знятий трохи напідпитку, те фото й тепер стояло на дзеркальній шафі.

Коли Анруй зійшов униз, Робінзон поділився своїм неспокоєм. Тепер він уже ніколи не отримає обіцяних Анруями десяти тисяч франків…

— Справді, не дуже на них покладайся! — сказав я йому. Краще було заздалегідь підготувати його до ще одного розчарування.

Шротинки від петарди одна по одній випливали з Робінзонових ран, я не раз вибирав їх, інколи кілька разів на день. Робінзонові було дуже боляче, коли я колупався в його повіках.

Ми марно вдавались до засторог: серед сусідів однаково поширились найрізноманітніші чутки. Робінзон, на щастя, про них не здогадувавсь, інакше б захворів ще тяжче. Дарма й казати, нас зусебіч обступали підозри. Пані Анруй у м'яких пантофлях нечутно ходила по хаті, і на її допомогу ми не розраховували.

Ми запливали між рифи, й тепер досить було найменшої хвилі, щоб зазнати кораблетрощі. Тоді б усе луснуло, розкололося, розбилось на тріски. Робінзон, бабця, петарда, кріль, очі,

1 ... 97 98 99 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорож на край ночі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подорож на край ночі"